Частина 3
За кілька годин, коли сонце піднялося вище, напруга ранку трохи розсіялася. На газон поруч із дерев’яною альтанкою з шумом опустився знайомий горобець. Він діловито підстрибував у траві, шукаючи комах, і постійно крутив головою.
Соня миттю забула про ранковий інцидент. Вона припала до землі, сховавшись за густим кущем смородини, і дуже повільно поповзла вперед. Коли до птаха залишався один точний стрибок, під задньою лапою сухо хруснула тонка гілочка. Горобець різко змахнув крилами і перелетів на паркан. Соня навіть не стала стрибати — лише провела його поглядом, ліниво потягнулася і влаштувалася спати в прохолодній тіні під кущем, чекаючи вечора.
Але спати їй довелося недовго. Її розбудив звук, якого вона ніколи раніше тут не чула. Це було не монотонне гудіння сусідської газонокосарки і не гавкіт собак. Пронизлива сирена розірвала дачну тишу, швидко наближаючись із боку лісу. Соня здригнулася і глибше залізла під гілки смородини.
Біля їхньої хвіртки різко загальмував великий білий мікроавтобус із червоними смугами. На його даху сліпуче блимали маячки, відкидаючи тривожні сині відблиски на цегляну стіну будинку. З машини швидко вийшли двоє людей у темній медичній формі. Один із них ніс у руках складені ноші.
Вони зайшли в будинок, і вхідні двері за ними залишилися відчиненими. Соня не кліпаючи стежила за ґанком. За кілька хвилин медики вийшли знову. Тепер ноші були розкладені, і на них лежала Олена. Жінка була непритомною. Її обличчя здавалося неприродно блідим, а рот і ніс закривала прозора пластикова маска, від якої тягнулася тонка трубка. Одна рука жінки безвільно звисала з краю нош, погойдуючись у такт швидким крокам фельдшерів.
Металеві двері швидкої допомоги зачинилися з важким, глухим стукотом.
Одразу за медиками з будинку вибіг Павло. Він був блідий і нервово смикав дверну ручку, намагаючись потрапити ключем у замкову щілину. Ключі бряжчали, зривалися, він тихо вилаявся, перехопив в’язку і нарешті провернув замок двічі.
Чоловік стрімголов кинувся до хвіртки. Соня, розгублена від усієї цієї метушні, зробила кілька кроків із-під куща просто на вузьку бетонну доріжку.
Павло ледь не перечепився через неї.
— Геть з дороги! — гаркнув він, відштовхнувши кішку ногою вбік, щоб не втратити рівновагу. — Не до тебе зараз!
Він навіть не озирнувся. Хвіртка грюкнула. Завівся потужний двигун позашляховика, колеса пробуксували на гравії, і чорна машина швидко зникла слідом за швидкою допомогою.
Звук сирени слабшав, віддаляючись у бік київської траси, поки зовсім не розчинився в повітрі. На ділянку опустилася абсолютно порожня, дзвінка тиша.
Соня повільно підійшла до ґанку. Вона ретельно обнюхала плитку, але звичний, теплий запах Олени тепер перебивався різким, лякаючим запахом медикаментів. У мисці на веранді залишалася жменя сухого корму. Кішка механічно згризла кілька гранул.
Наближався вечір, і повітря ставало холоднішим. Не дочекавшись, поки хтось відчинить двері будинку, Соня пішла до альтанки. Вона залізла на свою стару ковдру, довго крутилася на одному місці, намагаючись влаштуватися так, щоб зберегти якомога більше тепла, і нарешті згорнулася тугим клубочком. Будинок стояв темний і німий.