Частина 7
У ветеринарній клініці Соню одразу забрали до відділення інтенсивної терапії. Сергій швидко підписав згоду на стаціонар і довго сидів у світлому коридорі, чекаючи на вердикт лікаря. Коли йому нарешті дозволили зазирнути до приміщення, він побачив кішку в спеціальному прозорому боксі з підігрівом. До її тонкої, поголеної на згині лапи була підключена трубка інфузомата. Апарат тихо клацав, рівномірно подаючи рідину, а Соня спала під теплим світлом лампи.
Наступний тиждень Сергій приїжджав туди щовечора після роботи. Він привозив спеціальні відновлювальні паштети і довго розмовляв із черговими лікарями. Тварина дуже повільно, але впевнено набирала вагу. Коли головний лікар нарешті виписав документи на виписку, Сергій забрав Соню у свою квартиру.
Того вечора на кухні він розповів дружині все, що дізнався від Павла, і те, що побачив у промерзлій альтанці. Віра не влаштовувала гучних сцен. Вона просто мовчки сиділа за столом, витираючи сльози, і дивилася на худу кішку, яка обережно, крок за кроком, обстежувала новий для неї коридор.
Адаптація до життя у квартирі пройшла несподівано гладко. У Соні з’явилася одна особлива звичка — вона обрала Сергія своїм головним орієнтиром у цьому новому світі. Вона чітко розрізняла звук його кроків на сходах і завжди чекала біля вхідних дверей. Коли чоловік затримувався в офісі, кішка не лягала спати, а влаштовувалася на пуфику в передпокої, не змикаючи очей. Засинала вона виключно поруч із ним, згорнувшись калачиком біля його ніг.
Віра ставилася до цієї абсолютної котячої відданості з тихим розумінням. Вона бачила, як Соня здригається від різких звуків, і намагалася робити все, щоб у їхньому домі завжди було спокійно.
Мінливий березень змінився теплим квітнем, а на початку травня вони втрьох уперше вирушили на свою нову дачу. Віра дуже хвилювалася. Вона боялася, що повернення до цегляного будинку і знайомої альтанки викличе в тварини паніку. Але її побоювання виявилися марними.
Щойно Сергій відчинив дверцята переноски, Соня впевнено вийшла на свіжу весняну траву. Повітря знову пахло вогкою землею і хвоєю. Вона повільно обійшла ґанок і зупинилася біля куща малини. Звідти з шумом вилетів знайомий горобець і сів на паркан. Соня не притиснулася до землі для полювання. Вона лише потягнулася передніми лапами по траві, уважно спостерігаючи за птахом, ніби перевіряючи, чи всі на своїх місцях.
— У неї тут, здається, є давні знайомі, — з теплою усмішкою зауважила Віра, дивлячись на горобця.
— Це місцеві, вони допомагали нам у лютому, — відповів Сергій. Він дістав із багажника кілька гладких соснових дощок, саморізи та шуруповерт. За пів години він змайстрував надійну, широку годівницю і міцно закріпив її на нижній гілці яблуні.
Сергій струсив тирсу з рук і повернувся до дружини:
— До речі, вчора ввечері телефонувала Олена. Колишня господиня.
Віра здивовано підняла брови.
— Вона дізналася правду через того нашого спільного знайомого, який допоміг із покупкою ділянки, — пояснив Сергій, ховаючи інструменти. — Виявилося, чоловік збрехав їй. Сказав, що на час її перебування в лікарні віддав Соню хорошим друзям на перетримку. А вчора вона спитала, чи може іноді телефонувати, щоб дізнаватися, як у кішки справи.
Віра розуміюче кивнула і перевела погляд на смарагдовий газон.
Соня лежала на прогрітій сонцем плитці біля ґанку. Вона примружила очі від яскравого світла, але її вуха були розслаблені. Коли Сергій пройшов повз неї до будинку, його кроки були важкими, але кішка навіть не поворухнулася, щоб сховатися. Вона лише ліниво повела хвостом і продовжувала грітися. У цьому дворі більше не було місця для страху чи роздратованих криків — тільки спокій і люди, яким можна було довіряти без оглядки.