Частина 6
Раптом з даху дерев’яної альтанки, що стояла в глибині двору, з тихим шурхотом з’їхав шмат снігу. Сергій рвучко обернувся. На край засніженого дашка приземлився знайомий горобець. Птах діловито струснув крилами і злетів униз, до прочинених дверцят альтанки.
Сергій примружився. Двері справді не були зачинені щільно — між ними і одвірком виднілася вузька темна щілина.
Він важко проклав собі шлях через замети. Відчинив дверцята, які жалібно рипнули промерзлими петлями. Усередині пахло вогким деревом і старим пилом. Світла майже не було, але чоловік одразу помітив на брудній підлозі розірваний, абсолютно порожній поліетиленовий пакет. Поруч стояв тканинний котячий будиночок. На його боці була пришита маленька декоративна бирка: «Соня».
Сергій опустився навпочіпки і заглянув усередину. Порожньо.
Його погляд ковзнув далі. Горобець, який залетів слідом за ним, стрибав по підлозі біля дерев’яної лави, шукаючи крихти в щілинах між дошками. На самій лаві лежала безформна купа темної тканини — старий, зібганий плед.
Сергій підвівся. Він підійшов ближче і зняв праву рукавицю. Здавалося, повітря в альтанці стало ще густішим. Затамувавши подих, чоловік обережно підчепив пальцями край важкої, затверділої від морозу тканини і відкинув її вбік.
Те, що він побачив, змусило його міцно зціпити зуби. Це була не кішка, а лише її тінь. Маленький, туго обтягнутий тьмяною сірою шкірою скелет. Шерсть збилася в брудні ковтуни. Соня лежала на боці, підібгавши під себе лапи. Її очі були щільно заплющені, а грудна клітка не рухалася.
Сергій відчув, як до горла підкотився важкий, гіркий клубок. Він спізнився. Ця думка вдарила його з такою силою, що він мимоволі сперся рукою на стіл. Чоловік повільно простягнув голу долоню і торкнувся голови кішки. Шерсть була крижаною. Він стояв у напівтемряві, подумки проклинаючи Павла, його холодний спокій у кав’ярні і власну безпорадність.
У цей момент знадвору різко і дзвінко зацвірінькав горобець.
І раптом під пальцями Сергія щось невловимо змінилося. Це був навіть не рух, а слабка вібрація. Тік. Він завмер, боячись повірити. Запалі повіки кішки ледь здригнулися. З неймовірним, болісним зусиллям Соня розплющила очі. Її погляд був каламутним, розфокусованим, але вона дивилася прямо на нього.
— Дочекалася… — видихнув Сергій. Голос зірвався, прозвучавши надто хрипко.
Він більше не гаяв ні секунди. Чоловік обережно, намагаючись не натиснути на випнуті ребра, загорнув Соню в той самий плед. Коли він підняв її, то ледь відчув вагу — тварина здавалася легшою за порожній пластиковий лоток. Сергій розстебнув свою зимову куртку і заховав згорток за пазуху, ближче до тіла, щоб передати їй власне тепло. З-під пледа почулося слабке, переривчасте дихання.
Назад довелося йти важче. Сергій надів лижі, але відштовхуватися міг лише однією рукою — другою він міцно притискав до грудей свій вантаж. Горобець пурхав від дерева до дерева, ніби супроводжуючи їх до самої траси, поки чоловік не дійшов до машини.
Сергій швидко завів двигун, одразу ввімкнувши обігрів салону на максимум. Він дбайливо поклав згорток на переднє сидіння. Птах сів на дзеркало заднього виду, схиливши голову набік.
Чоловік поліз у бардачок, шукаючи вологі серветки, і його пальці наткнулися на забутий пакетик із несмаженим насінням соняшника. Він відкрив дверцята і висипав жменю насіння просто на втоптаний сніг біля колеса.
— Тримай, малий. Хай тобі буде легше зимувати, — тихо сказав Сергій.
Він зачинив двері, перевів коробку передач у режим руху і натиснув на газ. Машина вирушила не додому, а в найближчу столичну ветеринарну клініку.