Частина 2
Оскільки батьки Тараса жили на іншому кінці країни, приїхати на саме весілля вони не змогли. Початок двохтисячних, грошей обмаль, ще й розпал осінніх польових робіт — кинути господарство напризволяще було просто ніяк. Тому весілля відгуляли скромно, по-домашньому, у селі Марічки. На подвір’ї напнули брезентовий намет, збили з дощок довгі столи, накрили їх світлими скатертинами. Зі штабу приїхав командир Тараса і кілька товаришів по службі на службовому УАЗику. Привезли в подарунок набір важких емальованих каструль і теплу ковдру.
Марічка того дня була у простій, не пишній білій сукні, купленій на ринку в райцентрі, а волосся скромно зібрала на потилиці. Тарас, у своєму єдиному вихідному костюмі, сидів поруч і весь вечір не міг відвести від неї очей. Вона не була схожа на дівчат із глянцевих журналів, але він дивився, як вона ніяковіє від гучних армійських тостів, як кутає плечі у вовняну хустку від вечірнього осіннього протягу, і відчував абсолютний, непохитний спокій. Йому здавалося, що він нарешті опинився там, де й мав бути.
Коли ж вони переїхали в село Тараса, сусідські пересуди стихли напрочуд швидко. Люди просто побачили Марічку в ділі. Вона виявилася з тих жінок, у яких робота горить у руках, але роблять вони все тихо, без зайвого шуму й скарг. Вона миттєво порозумілася зі свекрухою: вже за кілька днів вони разом поралися в літній кухні, ніби жили під одним дахом усе життя. Її важко було вивести з рівноваги. Навіть коли в господарстві щось ішло шкереберть, Марічка лише м’яко всміхалася, поправляла волосся і бралася виправляти ситуацію.
Стара сусідка, тітка Ганна, якось перестріла Марічку біля криниці. Дівчина не лише набрала собі води, а й мовчки взяла відра старенької і допомогла донести їх аж до самого ґанку. Тітка Ганна тоді довго дивилася їй услід, спираючись на хвіртку, а ввечері сказала іншим жінкам на вулиці: «Дивна вона якась. Наче й не з нашого часу. Добра така, що аж не віриться. Де ж Тарас її відшукав?». Відтоді ярлик «сірої миші» якось сам собою зник із місцевих розмов.
Здалася навіть Галина. Одного вечора вона побачила через тин, як Тарас лагодив старий паркан, а Марічка стояла поруч, тримала цвяхи і щось йому тихо розповідала. Він раптом відклав молоток, розсміявся і легко поцілував її у скроню. Галина різко відвернулася і пішла до хати, грюкнувши дверима. Наступного ж тижня вона спакувала дві великі картаті сумки і поїхала в обласний центр.
Вона вступила до медичного коледжу, з головою поринула в нове життя, а за рік несподівано вискочила заміж за місцевого хлопця з власною квартирою. Приїжджаючи в село на свята, Галина одягала свої найкращі міські сукні, цокала підборами по розбитому асфальту і зверхньо поглядала на сусідські двори. «Добре, що Тарас тоді зі мною не закрутив, — самовдоволено думала вона. — А то сиділа б тут, курям голови крутила. А тепер я людина». Її давня образа остаточно розчинилася в новому статусі міської жительки.
А життя Ковалів тим часом ішло своєю чергою — спокійно, розмірено, день за днем. Навесні, коли в саду зацвіли вишні, Марічка народила дівчинку. Назвали Настею. Тарас тоді на радощах ледь не розніс пологове відділення в райцентрі, роздаючи черговим медсестрам шоколадки і домашнє вино. А ще через півтора року в хаті стало зовсім гамірно: на світ з’явилися хлопчаки-близнюки, Юрко та Михайлик.