Частина 3
Тарас виявився напрочуд турботливим батьком. Повертаючись із поля чи з тракторної бригади, пропахлий мазутом, пилом і свіжою землею, він ніколи не йшов одразу відпочивати. Спершу довго відмивав руки з господарським милом під вуличним умивальником, а тоді йшов до дітей. Із синами він годинами міг сидіти на ґанку, вистругуючи з полін якісь фігурки або показуючи, як правильно тримати молоток. Коли ж хлопці починали серйозно бешкетувати, йому не треба було кричати — вистачало одного важкого, спокійного погляду з-під брів, і малі миттю вщухали.
А от Настю він відверто балував. Майже щодня приносив їй із сільського магазину то льодяник, то пакунок печива, дістаючи його із самої глибини робочої куртки, ніби великий секрет. Родина жила просто, але в хаті завжди було тепло від розмов і сміху.
Та роки пролетіли так швидко, що батьки й незчулися. Настя змалечку казала, що буде лікувати людей. Але після школи їй забракло кількох балів, щоб пройти на бюджетне місце до медичного університету в обласному центрі. Дівчина повернулася в село, та рук не опустила: одразу пішла працювати санітаркою в районну лікарню. Цілий рік вона мила підлоги в довгих лікарняних коридорах, звикала до важкого запаху хлорки й медикаментів, а вечорами, заварюючи міцний чай, сиділа за підручниками. Її впертість дала результат — наступного літа вона таки вступила на бюджет.
Близнюки ж після дев’ятого класу поскладали свої речі в об’ємні картаті сумки, взяли банки з домашньою тушонкою і поїхали до Житомира. Обидва вступили до політехнічного коледжу на програмістів.
Коли діти роз’їхалися по гуртожитках, велика хата раптом стала лякаюче тихою. Одного вечора Тарас і Марічка сиділи на кухні. Було чути лише, як монотонно гуде старий холодильник. Тарас мовчки дивився, як дружина механічно протирає рушником і без того чистий стіл, ніби не знаючи, куди подіти руки. Він важко зітхнув, підвівся і підійшов до неї.
— Слухай, Марічко, — він м’яко накрив її долоню своєю. — Ми ж усе життя тільки біля землі та заради дітей спини гнули. Давай хоч раз для себе кудись поїдемо. Я тут питав у людей… Поїдемо на море. В Одеську область, у Затоку. Я вже й путівки на базу відпочинку придивився.
Вона спершу злякано відмахувалася: мовляв, які курорти, треба ж господарство пильнувати, птицю годувати, та й гроші дітям на навчання потрібні. Але Тарас був непохитний. Він домовився із сусідами, щоб ті подивилися за двором, і за кілька днів вони вже пакували валізу.
Для Марічки ця велика вода стала справжнім потрясінням. Коли вони вийшли на берег, вона завмерла, підставивши обличчя солоному вітру, і просто не могла повірити, що світу так багато. Вона обережно заходила у воду, щиро сміялася, коли дрібні хвилі били по литках, і збирала мушлі в кишені легкого сарафана. Тарас годинами сидів на теплому піску, мружився від сонця і радів лише від того, що зміг подарувати їй цей спокій.
Але в останній день перед їхнім від’їздом додому погода на узбережжі різко зіпсувалася. Зірвався холодний штормовий вітер. Небо низько нависло над морем свинцевими хмарами, вода посіріла і стала неспокійною. Почав накрапати дрібний, пронизливий осінній дощ.