Частина 5
Похорон минув для Тараса як один довгий, позбавлений кольорів день. Він не плакав, тільки дихав важко і мілко, ніби на груди поклали мішок із вогким піском. Діти приїхали з міста першим же автобусом. Настя, змарніла, з червоними від сліз очима, весь час тримала батька попід руку. Близнюки, Юрко і Михайлик, якось раптово подорослішали: вони мовчки взяли на себе всі організаційні клопоти, зустрічали людей, розставляли довгі лави на подвір’ї.
Зійшлося багато людей. Сусіди, знайомі, ті, кому Марічка колись допомогла порадою чи ділом, і ті, хто просто любив її тиху вдачу. Хвіртка не зачинялася до самого вечора.
Коли родина повернулася з цвинтаря додому, на подвір’ї стояла важка, гнітюча тиша. Тарас сів на дерев’яну сходинку ґанку, сперся ліктями на коліна і важко опустив голову. Він фізично не міг уявити, як завтра вранці прокинеться в цій хаті сам. Як вийде на літню кухню, де більше ніколи не пахнутиме її випічкою.
Раптом Настя, яка стояла поруч із братами, здивовано кліпнула:
— Тату, а це чия?
Тарас підняв погляд. З-під куща старого бузку, м’яко ступаючи по опалому осінньому листю, прямо до них вийшла біла кішка. Вона не виглядала наляканою бродяжкою, не нявчала, а просто підійшла і сіла біля Тарасового чобота, акуратно обгорнувши лапки пухнастим хвостом. У їхньому кутку села такої тварини точно ніхто не тримав — місцеві коти всі були сірі, руді або смугасті.
Тарас зітхнув, нахилився і взяв тварину на руки, щоб віднести за ворота. Він не хотів зараз чужих тварин у дворі, йому не було до цього діла. Але коли підняв кішку на рівень очей, його руки раптом завмерли.
Кішка не виривалася. Вона дивилася прямо на нього. Її очі були пронизливо-блакитними. Такими глибокими, ясними й чистими, як безхмарне небо. Такими, якими він побачив їх багато років тому в осінньому лісі.
У пам’яті Тараса чітко, до найменшої інтонації, пролунав голос дружини, її переривчасте дихання під пищання лікарняних моніторів: «А я… я буду поруч. Завжди».
Він не став шукати містики чи якихось неймовірних пояснень. Він просто притиснув теплий клубок до своїх широких грудей. Жорсткі риси його обличчя вперше за ці страшні дні трохи пом’якшилися, а напруга в плечах ледь послабшала.
— Тату, ти що, хочеш лишити її в нас? — тихо, з непевністю запитала Настя.
— Вона сама прийшла, — глухо відповів Тарас, не відриваючи погляду від білої шерсті. — Хай живе.
Після поминальних днів діти роз’їхалися по гуртожитках, і Тарас залишився в хаті один. Але тиша більше не здавалася такою порожньою. Відтоді односельці часто бачили одну й ту саму картину: вечорами, закінчивши поратися по господарству, чоловік сидів на ґанку, а на його колінах тихо муркотіла біла кішка. Вона стала його єдиною розрадою, живим теплом у великому домі, яке щодня нагадувало про ту, що обіцяла завжди бути поруч. І дотримала слова.