Частина 4
Попри різке похолодання, Марічка вперто вирішила скупатися наостанок. Тарас, натягнувши вітрівку по самі вуха і з тривогою мружачись від піску, який вітер жбурляв в обличчя, намагався її зупинити:
— Марічко, не видумуй. Глянь на воду — вона ж сіра. Вітер такий, що аж до кісток пробирає, застудишся миттю.
Але жінка тільки м’яко усміхнулася, притримуючи волосся рукою.
— Тарасику, я ж на одну хвилиночку. Тільки пірну й одразу назад. Хочу морю подякувати і попрощатися до наступного літа.
Вона швидко скинула халат і побігла у вируючу воду. Плавала недовго, але коли вийшла на берег, губи в неї посиніли, а шкіра вкрилася сиротами. Тарас хутко накинув на неї великий махровий рушник, почав інтенсивно розтирати худі плечі й спину.
— Ну ти як мала дитина, чесне слово, — бурчав він, але в його голосі не було злості, тільки турбота. Вони поспіхом повернулися в номер, грілися гарячим чаєм, а за кілька годин уже сиділи у вагоні поїзда «Одеса — Київ».
Але дорога додому перетворилася на кошмар. Уночі в поїзді гуляли протяги від старих вікон. Марічці стало зле: її почав бити сильний, неконтрольований озноб. Вона куталася у дві ковдри, поверх яких Тарас накинув ще й свою куртку, але все одно тремтіла так, що цокотіли зуби. Жінка із сусіднього купе, почувши важке дихання, дістала зі своєї дорожньої аптечки сильні жарознижувальні. До ранку температуру вдалося трохи збити, але Марічка майже не розплющувала очей і постійно просила пити.
Щойно вони переступили поріг рідної хати, Тарас зрозумів, що домашній чай із малиною тут не допоможе. Кашель дружини став сухим, надривним, вона хапала повітря короткими вдихами. Чоловік, навіть не розбираючи валіз, кинув ключі в кишеню, завів машину і повіз її в районну лікарню.
У приймальному відділенні пахло хлоркою і старим лінолеумом. Черговий лікар довго слухав груди Марічки фонендоскопом, з кожною секундою хмурячись усе сильніше. Після термінового рентгену він відкликав Тараса вбік, у коридор.
— Позалікарняна двобічна пневмонія, — тихо, але жорстко сказав лікар. — Стан дуже важкий, сатурація стрімко падає. Ми переводимо її в реанімацію. Зачекайте тут.
Наступного дня Тарасу дозволили зайти в палату інтенсивної терапії лише на п’ять хвилин. Він одягнув одноразовий халат, який тріщав на його широких плечах, і зайшов. У палаті рівномірно пікали монітори. Марічка лежала під крапельницями, на її обличчі була прозора киснева маска. Побачивши чоловіка, вона зробила зусилля, кволо потягнулася рукою і трохи зсунула маску на підборіддя.
— Тарасику… — її голос був ледь чутним, переривався хрипом. — Пам’ятаєш… я розказувала. В дитинстві я під лід провалилася.
Вона зупинилася, важко ковтаючи повітря. Тарас сів на краєчок стільця, міцно стиснувши її гарячу, суху долоню двома руками.
— Мовчи, Марічко. Тобі не можна говорити. Ліки капають, лікарі тут хороші, все минеться.
— Не перебивай, — вона ледь стиснула його пальці. — Баба Надія мене тоді травами витягла… Але легені слабкі. Я не витягну цього разу.
— Що ти верзеш? — Тарас відчув, як у горлі став твердий клубок, що заважав дихати. Він нахилився ближче. — Ми ще стільки всього не встигли!
Вона подивилася на нього своїми синіми очима, у яких зараз не було страху — тільки безмежна втома.
— Ти… тільки не опускай руки. Настя… хлопці. Їм треба батько. Тримай їх. А я… я буду поруч. Завжди. Дякую тобі… за море.
До палати швидко зайшла медсестра, поправила маску на обличчі жінки і попросила Тараса вийти. Він вийшов у коридор, сів на жорстку металеву кушетку і втупився у двері реанімації. Він чекав, сподівався, молився, але дива не сталося.
Наступного вечора лікар вийшов у коридор, важко зітхнув, мовчки зняв окуляри і потер перенісся. Хвороба розвивалася надто стрімко. Ослаблений організм не впорався. Марічки не стало.