Частина 2
Дачний кооператив за Пухівкою, захований між старими соснами й лугами поблизу Десни, зустрів їх густим запахом хвої та вогкої землі. Коли Марина відчинила дверцята пластикової переноски на ґанку, Мія не одразу наважилася вийти. Вона сиділа всередині, обережно висунувши ніс, і втягувала незнайоме повітря. У ньому не було звичної задухи розпеченого асфальту, запаху сусідських парфумів із вентиляції чи вихлопних газів.
Перші кроки по молодій траві далися їй незвично. Майже гола шкіра відчувала кожен подих вітру, і кішка раз у раз нервово сіпала спиною. Але сонце, що пробивалося крізь гілки яблунь, приємно гріло, і за кілька днів її плюшева шерсть почала відростати щільним сріблястим підшерстком. Мія остаточно освоїлася на новій території. Тут не було вузьких коридорів і слизького ламінату — лише широкі зелені газони навколо двоповерхового цегляного будинку, розлогі кущі та безліч нових звуків.
Вона могла годинами сидіти під густою малиною, злившись із тінню, і спостерігати за місцевою живністю. Її постійною ціллю став один жвавий горобець, який щоранку прилітав на ділянку шукати комах у траві. Мія завмирала в імпровізованій засідці, майже притискаючись животом до землі. Вона вичікувала момент, напружувала задні лапи й робила різкий стрибок. Але птах завжди виявлявся прудкішим. Він злітав за мить до того, як її пазурі торкалися повітря там, де він щойно сидів. Горобець переміщався на безпечну відстань — на верхню перекладину дерев’яного паркану, діловито обтрушував пір’я і продовжував шукати їжу, абсолютно ігноруючи хижачку внизу.
Марина часто сиділа на веранді з великою керамічною чашкою чаю, спостерігаючи за цими щоденними спробами полювання. Жінка помітно розслабилася подалі від столичної метушні. Її плечі опустилися, рухи стали плавнішими, і Мія знову почала їй повністю довіряти, іноді застрибуючи на коліна й тихо муркочучи.
Але цей дачний спокій тривав лише з понеділка по четвер. У п’ятницю ввечері біля високої металевої хвіртки незмінно хрумтів гравій під важкими колесами чорного позашляховика. Вадим приїжджав на вихідні.
Із його появою повітря на ділянці ніби ставало густішим. Чоловік не кричав на кішку, не намагався її спіймати, але його важкий погляд, розмашисті кроки й різкі рухи змушували Мію триматися подалі, ховаючись під лавами чи в кущах. Коли Вадим був на дачі, вхідні двері будинку для неї щільно зачинялися. Якось у суботу Марина спробувала заперечити, побачивши, що вечірнє небо затягує хмарами і здіймається холодний вітер.
— Вадиме, може, пустимо її хоча б у коридор? На килимок біля дверей, — несміливо запропонувала жінка, не відпускаючи дверну ручку. — Вона ще не повністю обросла шерстю після того стриження. Змерзне вночі.
— Надворі літо. Це тварина, їй місце на вулиці, — сухо відрізав чоловік. Він навіть не зупинився, проходячи повз неї до кухні, лише на ходу розблокував екран смартфона. — Хай дихає свіжим повітрям. Я не збираюся знову вичищати шерсть по всьому будинку.
Марина не стала сперечатися. Вона дочекалася, поки в будинку ввімкнеться телевізор, тихенько винесла в дерев’яну альтанку стару вовняну ковдру і склала її в кілька разів у найзатишнішому кутку. Альтанка була зашита з трьох боків щільними дошками, тому надійно захищала від протягів.
Втім, Мія не надто переймалася ночівлею надворі. Серпневі ночі були ще достатньо теплими, а темрява повністю пробуджувала її інстинкти. Кішка виходила на справжнє полювання, безшумно досліджуючи кожен метр ділянки. Свої нічні трофеї — великих хрущів або спійманих польових мишей — вона акуратно складала на тротуарній плитці прямо перед вхідними дверима будинку.
Коли Вадим уранці виходив на ґанок із чашкою кави і бачив ці «подарунки», він гидливо морщився. Чоловік мовчки брав пластикову мітлу і різким, роздратованим рухом змітав здобич у найближчі кущі, навіть не дивлячись у бік Мії, яка уважно стежила за ним з-під дерев’яної лави.
Територія здавалася кішці абсолютно своєю, безпечною й контрольованою, аж поки одного разу на ділянку не пробрався чужий рудий кіт. Він з’явився з боку сусідського паркану, ступаючи нахабно і впевнено. Мія миттєво зреагувала. Вона вигнула спину дугою, її хвіст розпушився, ставши вдвічі товщим, а з горла вирвалося глухе, вібруюче гарчання. Вона зробила кілька напружених кроків назустріч чужинцю і різко зашипіла, показуючи ікла.
Почувши цей незнайомий звук, Марина вибігла на ґанок. Вона спробувала нахилитися, щоб узяти улюбленицю на руки і занести подалі від конфлікту, але Мія нервово смикнулася вбік. Вона не зводила немиготливих очей із рудого нахаби, демонструючи повну готовність до бійки. Жінка відступила на крок, зрозумівши, що зараз тварина захищає свої володіння і краще не втручатися в цю природну ієрархію. Чужий кіт зупинився, неохоче позадкував до сітки і, так і не наважившись на напад, перестрибнув назад.
Але наступного ранку він повернувся.
Цього разу конфлікт спалахнув без попереджень. Вранішню тишу розірвало гучне, протяжне котяче завивання, яке за секунду перейшло у звуки запеклої сутички в густих кущах смородини.
На другому поверсі будинку рвучко, з гуркотом відчинилося пластикове вікно спальні. Вадим, якого розбудив цей шум, виглянув на вулицю. Його обличчя було напруженим, а брови зведені на переніссі. Чоловік озирнувся, схопив із підвіконня важкий домашній капець із гумовою підошвою і з розмаху жбурнув його вниз, просто в центр кущів, де вовтузилися тварини.
Капець із гучним, глухим стукотом вдарився об дерев’яні дошки паркану зовсім поруч із Мією.
— Пішли геть звідси! — гаркнув Вадим так, що з найближчої яблуні зграйкою злетіли перелякані птахи. — Жодного спокою у власному домі!
Вікно з силою зачинилося. Рудий кіт миттю вислизнув у щілину під парканом. Мія, здригнувшись від сильного удару гуми об дошки, швидко перебігла по вологому газону і сховалася у своїй безпечній альтанці. Вона лягла на вовняну ковдру, часто і переривчасто дихаючи. Кішка довго дивилася на глухе вікно цегляного будинку. Коли цього чоловіка не було поруч, їхній із господинею світ був спокійним і зрозумілим. І Мія ніяк не могла збагнути, навіщо він щоп’ятниці повертається, приносячи із собою тривогу.