Частина 3
За кілька годин, коли сонце піднялося вище і прогріло землю, напруга ранку трохи розсіялася. На газон поруч із дерев’яною альтанкою з легким шумом опустився знайомий горобець. Він діловито підстрибував у траві, шукаючи комах, і постійно крутив головою, перевіряючи територію.
Мія миттю забула про ранковий інцидент із рудим котом. Вона припала до землі, сховавшись за густим кущем порічок, і дуже повільно поповзла вперед. Коли до птаха залишався один точний стрибок, під задньою лапою сухо хруснула тонка суха гілочка. Горобець різко змахнув крилами і перелетів на високий паркан. Мія навіть не стала завершувати маневр — лише провела його уважним поглядом, ліниво потягнулася і влаштувалася спати в прохолодній тіні під кущем, чекаючи вечора.
Але спати їй довелося недовго.
Її розбудив звук, якого вона ніколи раніше тут не чула. Це було не монотонне гудіння сусідської газонокосарки, не гавкіт собак і не гуркіт трактора з поля. Пронизлива, пульсуюча сирена розрізала дачну тишу, швидко наближаючись із боку асфальтованої дороги. Мія здригнулася і глибше втиснулася в землю під гілками порічок.
Біля їхньої хвіртки різко загальмував великий білий мікроавтобус із червоними смугами. На його даху сліпуче блимали сині маячки, відкидаючи тривожні, неприродні відблиски на цегляну стіну будинку та зелене листя дерев. З машини швидко вийшли двоє людей у темній медичній формі. Один із них ніс у руках складені металеві ноші.
Вони зайшли в будинок, і вхідні двері за ними залишилися відчиненими навстіж. Мія не кліпаючи стежила за ґанком зі своєї схованки. За кілька хвилин медики вийшли знову. Тепер ноші були розкладені, і на них лежала Марина.
Жінка була непритомною. Її обличчя здавалося неприродно блідим на тлі темної тканини нош, а рот і ніс закривала прозора пластикова маска, від якої тягнулася тонка гофрована трубка. На внутрішньому боці маски осідав слабкий конденсат від її дихання. Одна рука жінки безвільно звисала з краю, ритмічно погойдуючись у такт швидким крокам фельдшерів.
Металеві двері швидкої допомоги зачинилися з важким, глухим стукотом.
Одразу за медиками з будинку вибіг Вадим. Він був блідий, а його рухи втратили звичну впевненість. Чоловік нервово смикав дверну ручку, намагаючись потрапити ключем у замкову щілину. Ключі бряжчали, зривалися, він тихо, крізь зуби вилаявся, перехопив важку в’язку і нарешті провернув замок двічі.
Чоловік стрімголов кинувся до хвіртки. Мія, розгублена від усієї цієї раптової метушні та гучних звуків, зробила кілька кроків із-під куща просто на вузьку бетонну доріжку. Вона шукала Марину.
Вадим ледь не перечепився через тварину.
— Геть з дороги! — гаркнув він, грубо відштовхнувши кішку черевиком убік, щоб не втратити рівновагу. — Не до тебе зараз!
Він навіть не озирнувся подивитися, куди вона відлетіла. Хвіртка з брязкотом грюкнула. Завівся потужний двигун чорного позашляховика, широкі колеса пробуксували на гравії, розкидаючи камінці, і машина Вадима швидко зникла слідом за каретою швидкої допомоги.
Звук сирени слабшав, віддаляючись у бік траси, поки зовсім не розчинився в гарячому повітрі. На ділянку опустилася абсолютно порожня, дзвінка тиша, яку порушувало лише дзижчання комах.
Мія повільно підійшла до ґанку. Вона ретельно обнюхала плитку, але звичний, теплий запах Марини тепер повністю перебивався різким, лякаючим запахом спирту та медикаментів. У пластиковій мисці на веранді залишалася жменя сухого корму. Кішка механічно згризла кілька гранул, не відчуваючи смаку.
Наближався вечір, і повітря ставало помітно холоднішим. Не дочекавшись, поки хтось відчинить двері будинку, Мія пішла до альтанки. Вона залізла на свою стару вовняну ковдру, довго крутилася на одному місці, намагаючись влаштуватися так, щоб зберегти якомога більше тепла. Нарешті вона згорнулася тугим клубочком, сховавши ніс у хвіст. Будинок навпроти стояв темний, із глухими вікнами, і був абсолютно німим.