Частина 7
У великій ветеринарній клініці на Лівому березі Києва Мію одразу забрали до відділення інтенсивної терапії. Андрій стояв біля високої стійки адміністратора, намагаючись зігріти змерзлі руки, і швидко підписував згоду на стаціонар та реанімаційні дії. Він довго сидів у світлому, пропахлому дезінфекторами коридорі, прислухаючись до звуків за дверима і чекаючи на вердикт ветеринарного лікаря. Коли йому нарешті дозволили зазирнути до приміщення стаціонару, він побачив кішку через скло.
Вона лежала в спеціальному прозорому кисневому боксі з підігрівом. До її тонкої, акуратно поголеної на згині передньої лапи була підключена трубка інфузомата. Електронний апарат тихо клацав, рівномірно подаючи теплу рідину в зневоднений організм. Мія спала під м’яким світлом інфрачервоної лампи, і її грудна клітка нарешті піднімалася розмірено.
Наступний тиждень Андрій приїжджав туди щовечора після роботи, пробиваючись крізь міські затори. Він привозив спеціальні висококалорійні відновлювальні паштети і розмовляв із черговими лікарями. Тварина дуже повільно, але впевнено набирала вагу, хоча все ще виглядала хворобливо худою. Коли головний лікар нарешті витягнув катетер і підписав виписку, Андрій забрав Мію у свою квартиру.
Того вечора на кухні він розповів Дарині все. Про Вадима з його дорогим пальтом, про покинуті в гаражі лижі і про те, що саме він відчув, коли підняв крижану вовняну ковдру в промерзлій альтанці. Дарина не влаштовувала гучних сцен і не вигукувала прокльонів на адресу колишнього власника. Вона просто мовчки сиділа за кухонним столом, час від часу витираючи очі тильним боком долоні, і дивилася на кішку. Мія обережно, крок за кроком, на напівзігнутих лапах обстежувала новий для неї коридор, принюхуючись до килимка.
Адаптація до життя у квартирі пройшла несподівано гладко. У Мії з’явилася одна особлива звичка — вона обрала Андрія своїм головним і єдиним орієнтиром у цьому новому світі. Вона чітко розрізняла звук його кроків на сходах серед десятків інших і завжди чекала біля вхідних дверей. Коли чоловік затримувався в офісі, кішка не йшла спати у свою лежанку. Вона влаштовувалася на пуфику в передпокої, не змикаючи очей, аж поки в замку не повертався ключ. Засинала вона виключно поруч із ним, згорнувшись тугим калачиком біля його ніг.
Дарина ставилася до цієї абсолютної котячої відданості з тихим розумінням. Вона помічала, як Мія здригається від різких звуків посуду чи гучних телевізійних програм, і робила все, щоб у їхньому домі завжди було тихо й безпечно.
Мінливий березень змінився теплим квітнем, а на початку травня вони втрьох уперше вирушили на свою нову дачу за Пухівку. Дарина дуже хвилювалася всю дорогу. Вона боялася, що повернення до цегляного будинку і знайомого двору викличе в тварини паніку чи зажене її в кут. Але ці побоювання виявилися марними.
Щойно Андрій поставив пластикову переноску на ґанок і відчинив дверцята, Мія впевнено вийшла на свіжу весняну траву. Повітря знову густо пахло вогкою землею і нагрітою хвоєю. Кішка повільно обійшла ґанок і зупинилася біля куща малини. Тієї ж миті звідти з легким шумом крил вилетів знайомий горобець і діловито сів на край паркану. Мія не притиснулася до землі для полювання і не випустила пазурі. Вона лише потягнулася передніми лапами по траві, уважно і спокійно спостерігаючи за птахом, ніби просто перевіряла, чи всі залишилися на своїх місцях.
— У неї тут, здається, є давні знайомі, — з теплою усмішкою зауважила Дарина, дивлячись на горобця.
— Це місцеві, вони допомагали нам у лютому, — відповів Андрій. Він дістав із відкритого багажника кілька гладких соснових дощок, саморізи та акумуляторний шуруповерт. За пів години чоловік змайстрував надійну, широку годівницю з дашком і міцно закріпив її на нижній гілці старої яблуні.
Андрій струсив тирсу з рук, поклав інструмент на стіл і повернувся до дружини:
— До речі, вчора ввечері телефонувала Марина. Її колишня господиня.
Дарина здивовано підняла брови.
— Вона дізналася правду через того нашого спільного знайомого, який допоміг із покупкою ділянки, — пояснив Андрій, ховаючи саморізи в пластикову коробку. — Виявилося, чоловік їй відверто збрехав. Сказав, що на час її важкого перебування в реанімації віддав Мію хорошим друзям на перетримку. А вчора вона запитала, чи може хоча б іноді писати нам, щоб отримувати фотографії і знати, що з кішкою все добре.
Дарина розуміюче кивнула і перевела погляд на смарагдовий газон.
Мія лежала на прогрітій весняним сонцем тротуарній плитці біля ґанку. Вона примружила очі від яскравого світла, її дихання було глибоким, а вуха — абсолютно розслабленими. Коли Андрій пройшов повз неї до дверей будинку, його важкі кроки гучно відлунювали по бетону, але кішка навіть не поворухнулася, щоб сховатися під лаву. Вона лише ліниво повела кінчиком хвоста і продовжувала грітися. У цьому дворі більше не було місця для страху, різких рухів чи роздратованих криків — тільки сонячне світло і люди, яким вона тепер могла довіряти без жодної оглядки.