Частина 6
Раптом із даху дерев’яної альтанки, що стояла в самій глибині двору, з тихим, м’яким шурхотом з’їхав важкий шмат снігу. Андрій рвучко обернувся. На край засніженого дашка приземлився той самий горобець. Птах діловито струснув крилами, збиваючи з пір’я білий пил, і злетів униз, до прочинених дверцят альтанки. Він шукав захисту від вітру.
Андрій примружився. Двері справді не були зачинені щільно — між ними та одвірком виднілася вузька темна щілина, куди якраз міг пролізти птах чи дрібна тварина.
Чоловік важко проклав собі шлях через замети, провалюючись майже по пояс. Він потягнув на себе дверцята, які жалібно й гучно рипнули промерзлими петлями. Усередині пахло вогким деревом, старим листям і пилом. Світла майже не було, але очі швидко звикли до напівтемряви. Чоловік одразу помітив на брудній підлозі розірваний, абсолютно порожній поліетиленовий пакет від дешевого корму. Поруч стояв знайомий тканинний котячий будиночок.
Андрій опустився навпочіпки і заглянув усередину. Порожньо. Тільки кілька сірих шерстинок на дні.
Його погляд ковзнув далі. Горобець, який залетів слідом за ним, стрибав по підлозі біля дерев’яної лави, діловито шукаючи крихти в щілинах між дошками. На самій лаві лежала безформна купа темної тканини — стара, зібгана вовняна ковдра.
Андрій повільно підвівся. Він підійшов ближче і зняв праву рукавицю, сховавши її до кишені. Здавалося, повітря в альтанці стало ще густішим і холоднішим. Затамувавши подих, чоловік обережно підчепив голими пальцями край важкої, затверділої від морозу тканини і відкинув її вбік.
Те, що він побачив, змусило його міцно зціпити зуби, аж до болю у вилицях. Це була не кішка, а лише її тінь. Маленький, туго обтягнутий тьмяною шкірою скелет. Густа шерсть збилася в жорсткі ковтуни, перемішані з тирсою. Мія лежала на боці, щільно підібгавши під себе лапи. Її очі були заплющені, а запала грудна клітка не рухалася.
Андрій відчув, як до горла підкотився важкий, гіркий клубок. Він спізнився. Ця думка вдарила його з такою силою, що він мимоволі сперся рукою на промерзлий стіл. Чоловік стояв у напівтемряві, подумки проклинаючи Вадима, його спокійний, діловий тон у теплій кав’ярні та власну безпорадність. Він повільно простягнув долоню і торкнувся голови кішки. Шерсть була крижаною.
У цей момент знадвору, ніби розрізаючи тишу, різко і дзвінко зацвірінькав горобець.
І раптом під пальцями Андрія щось невловимо змінилося. Це був навіть не рух, а слабка, ледь відчутна вібрація. Легкий поштовх. Тік. Він завмер, боячись повірити у власні відчуття. Запалі повіки кішки ледь здригнулися. З неймовірним, болісним зусиллям Мія розплющила очі. Її погляд був каламутним, розфокусованим, зіниці майже не реагували на світло, але вона дивилася прямо на нього.
— Дочекалася… — видихнув Андрій. Голос зірвався, прозвучавши надто хрипко і здавлено.
Він більше не гаяв ні секунди. Чоловік обережно, намагаючись не натиснути на випнуті крихкі ребра, загорнув Мію в ту саму вовняну ковдру. Коли він підняв її, то ледь відчув вагу — тварина здавалася легшою за порожній пластиковий лоток, що стояв поруч. Андрій розстебнув свою зимову куртку і заховав згорток за пазуху, під светр, притиснувши кішку до власних грудей, щоб передати їй тепло свого тіла. З-під ковдри почулося слабке, переривчасте дихання.
Назад довелося йти значно важче. Андрій надів лижі, але відштовхуватися палицями міг лише однією рукою — другою він міцно притримував свій вантаж. Він ішов майже наосліп, фокусуючись тільки на ритмі власного дихання та ледь помітному пульсі під курткою. Горобець пурхав від дерева до дерева, просто шукаючи насіння, але чоловікові здавалося, що птах проводжає їх до самої траси.
Коли Андрій нарешті дійшов до машини, він поспіхом відкинув лижі на заднє сидіння. Швидко завів двигун, одразу ввімкнувши обігрів салону на максимум. Він дбайливо поклав згорток на сусіднє крісло, направивши туди потік теплого повітря.
Чоловік поліз у шухлядку для дрібниць, шукаючи вологі серветки, і його пальці наткнулися на забутий паперовий пакетик із несмаженим соняшниковим насінням. Він відчинив дверцята. Горобець сидів на гілці найближчого куща, настовбурчивши пір’я від холоду. Андрій висипав велику жменю насіння просто на втоптаний сніг біля колеса.
— Тримай, малий. Хай тобі буде легше зимувати, — тихо сказав він, дивлячись на птаха.
Андрій зачинив двері, перевів важіль коробки передач у режим руху і різко натиснув на газ. Машина вирушила не додому, а в бік найближчої великої ветеринарної клініки на Лівому березі Києва.