Частина 3
Раптом Тайфун видав звук. Це не був гавкіт — бойові собаки не гавкають, щоб попередити. Це був глибокий, дозвуковий гуркіт, який зародився десь у широкій грудній клітці вівчара і вібрацією передався через підлогу вагона. Максим знав цей звук досконало. Саме так Тайфун реагував за секунду до того, як вони заходили у приміщення з озброєним противником.
Христина здригнулася і швидко відсмикнула руку від загривка пса. Вона відчула, як м’язи під густою шерстю в одну мить перетворилися на натягнуті сталеві троси.
— Що з ним? — перелякано прошепотіла вона.
— Нічого, — голос Максима впав на октаву нижче, ставши рівним і зосередженим. — Він працює. Залиште руки на колінах. І не робіть різких рухів.
Атмосфера в їхньому кутку вагона невловимо змінилася. Звичайна дорожня втома поступилася місцем важкій, густій напрузі. Максим сидів усе так само нерухомо, його руки вільно лежали на стегнах, але тепер це була розслабленість хижака перед стрибком.
Христина не розуміла, що відбувається, але їй стало по-справжньому страшно. Чоловік поруч не становив загрози — він єдиний допоміг їй сісти. Собака щойно грів її хвору ногу. Проте повітря навколо раптом стало задушливим.
— Як вас звати? — тихо запитав Максим. Він не повернув до неї голови. Його очі залишалися прикутими до чоловіка в синьому костюмі через три ряди попереду.
— Христя, — затинаючись, відповіла вона. — Христина Романюк.
— Максим, — так само рівно відгукнувся він. — Послухайте мене уважно, Христино. Тільки не панікуйте. Ви не помічали, щоб сьогодні хтось ішов за вами? На вокзалі? Чи, можливо, біля клініки?
Її серце болісно вдарилося об ребра. Вона згадала свій шлях через залу очікування. Біль був настільки сильним, що вона дивилася лише під ноги, рахуючи кроки і концентруючись на тому, щоб правильно ставити милиці. Вона не бачила облич.
— Ні… — у її голосі прорвалася паніка. — Ні, я просто була на прийомі в лікаря. Я їду додому. Що трапилося?
— Не підіймайте очей, — м’яко, але безапеляційно наказав Максим. — Дивіться на собаку. Якщо це допомагає, можете його гладити.
Христина послухалася. Її холодні пальці знову лягли на жорстку шерсть. Низьке вібруюче гарчання Тайфуна не припинялося — воно було спрямоване чітко у вузький прохід між кріслами.
Артур Войтенко підвівся.
Він обсмикнув поли свого ідеального піджака, взяв шкіряний портфель і зробив крок у прохід. Але він не пішов уперед, туди, де світилося табло вагона-кафе. Він розвернувся і неквапливо попрямував у хвіст потяга. Прямо до їхнього ряду.
Очі Максима фіксували кожен мікрорух. Хода Войтенка здавалася невимушеною лише на перший погляд. Права рука стискала ручку портфеля так міцно, що шкіра на кісточках натягнулася. А от ліва рука залишалася вільною, розгойдуючись надто близько до внутрішньої кишені піджака.
Артур зупинився в проході прямо біля них.
Христина відчула, як на неї впала тінь, і мимоволі підвела погляд. Зблизька обличчя чоловіка виглядало доглянутим і симетричним, але очі були абсолютно порожніми. У них не було ні співчуття, ні звичайної людської цікавості. Вони просто фіксували об’єкт.
— Важко з цими штуками, еге ж? — сказав Артур, кивнувши на милиці. Його голос звучав приємно і добре поставлено, але ця фраза була лише холодним, розрахованим інструментом для скорочення дистанції.
Христина не встигла нічого відповісти. Тайфун зірвався з місця.
Пес не видав жодного гавкоту. Сорокакілограмова маса м’язів різко подалася вперед, перекриваючи простір. Величезні щелепи вівчара клацнули з глухим звуком усього за кілька сантиметрів від колінної чашечки Артура.
Войтенко різко відсахнувся, інстинктивно відхиляючись назад, і боляче вдарився спиною об пластиковий підлокітник крісла через прохід. Його ввічлива маска злетіла миттєво. На якусь частку секунди обличчя перекосила щира, неконтрольована лють.
— Якого дідька! — вигукнув Артур, швидко опановуючи себе й переходячи в роль обуреного пасажира. — Приберіть свого звіра! Він ледь мене не вкусив!
Максим не встав. Він навіть не підвищив голосу. Він просто дивився на Войтенка знизу вгору поглядом людини, яка за своє життя бачила занадто багато справжньої крові.
— Він не намагався вас укусити, — слова Максима прорізали шум вагона, чіткі й гострі. — Якби він хотів укусити, ви б уже стікали кров’ю на цей килим. Він просто наказав вам відійти.
— Ця тварина неадекватна! — просичав Артур. Він зробив пів кроку вперед, а його ліва рука інстинктивно сіпнулася до грудей. — Я зараз покличу провідника і…
— Зробіть ще один рух лівою рукою, — перебив його Максим. Його тон став до жаху спокійним. — Потягніться до кишені. Дайте мені привід.
Войтенко завмер.
Кілька довгих секунд чоловіки дивилися один на одного. Поза Максима залишалася розслабленою, але від нього віяло такою холодною впевненістю, що Артур почав прораховувати варіанти. Він звик працювати з тими, хто боїться. Він вибрав дівчину з інвалідністю, бо вона виглядала як найлегша ціль. Але зараз він стояв перед людиною, чия права рука була схована під курткою, а біля ніг скалив ідеально білі ікла натренований хижак.
Очі Войтенка швидко ковзнули по талії Максима, оцінивши ледь помітну опуклість під флісом. Потім він перевів погляд на Тайфуна.
Артур повільно підняв вільну руку, демонструючи відкриту долоню. На його обличчя повернулася крива, штучна посмішка.
— Спокійно, друже. Жодних проблем. Просто хотів поспілкуватися.
Він різко розвернувся і швидким, жорстким кроком попрямував уздовж вагона, зникнувши за скляними розсувними дверима тамбура.
Христина часто і переривчасто дихала. Її пальці намертво вчепилися в підлокітник.
— Що… хто це був? Чого він хотів?
— Дихай, Христю, — сказав Максим, не зводячи очей зі скляних дверей, за якими зник Артур. Він опустив руку і двічі поплескав Тайфуна по жорсткому плечу. — Відбій. Хороший пес.
Вівчар миттєво перестав гарчати. Він заховав зуби і знову поклав голову на коліно Христини, але його вуха залишалися нашорошеними.
— Я не знаю, хто це, — так само тихо відповів Максим. Його мозок уже вибудовував кілька сценаріїв розвитку подій. — Але йому точно не були потрібні розмови. І він не шукав дорогу до буфета.