Частина 4
Перш ніж Христина встигла поставити наступне запитання, вагон різко занурився в абсолютну темряву. Потяг саме проходив одну з тих глухих лісових ділянок на межі Житомирської та Рівненської областей, де мобільний зв’язок традиційно зникав повністю.
Ритмічний, заколисливий стукіт коліс раптом перетворився на страшний, нестерпний металевий скрегіт. Хтось у тамбурі зірвав важіль екстреного гальмування.
Масивний швидкісний експрес смикнувся так сильно, що кілька важких валізок злетіли з верхніх багажних полиць. Люди почали кричати, коли інерція жбурнула їх на спинки передніх сидінь.
Максим зреагував на рівні безумовних рефлексів. Він не думав — його тіло саме виконало завчений алгоритм. Відстебнувши ремінь безпеки, він різко подався вбік і притиснув Христину до її крісла, накриваючи голову та шию дівчини своїми руками й плечима, щоб захистити від можливих ударів. Внизу Тайфун миттєво впав на підлогу, розпластавши своє важке тіло прямо поверх її ніг у фіксаторах.
Потяг зупинився з важким, вібруючим гуркотом. Кілька секунд у салоні стояла мертва тиша, яку розірвали перелякані голоси та плач дитини. Під стелею нервово кліпнули і ввімкнулися тьмяні жовті стрічки аварійного освітлення.
Повітря одразу наповнилося дрібним пилом із вентиляційних решіток і їдким, хімічним запахом перепалених гальмівних колодок. За вікнами не було нічого. Лише суцільна чорна стіна поліського лісу — жодного ліхтаря чи вогника від будинків.
— Ви цілі? — тихо запитав Максим. Його обличчя знаходилося зовсім близько до її скроні.
— Так… — судомно видихнула Христина. Її колотило від викиду адреналіну. — Здається, так.
Він повільно відсторонився і підвівся на ноги. Його погляд методично сканував хаотичний, заповнений панікою вагон. Скляні розсувні двері в передній частині салону тріснули під час різкого гальмування, і підлога була всіяна дрібними уламками. Пасажири навколо кашляли, піднімали розкидані речі та гарячково тицяли в екрани телефонів. Але екрани показували те, що Максим і так знав: жодної поділки мережі. Вони опинилися в ізоляції.
— Залишайтеся тут, — твердо сказав він. Його рука ковзнула під флісову кофту, і пальці лягли на руків’я компактного нагородного «Глока». — Не вставайте з місця. Тайфун. Охороняй.
Вівчар видав коротке, глухе скавуління на знак того, що наказ прийнято, і притиснувся до ніг Христини ще щільніше. Тварина перетворилася на живу броню.
— Куди ви йдете? — запанікувала дівчина, вчепившись тремтячими пальцями в рукав його куртки.
Максим подивився в бік розбитих дверей тамбура.
— «Інтерсіті» не зупиняють посеред лісу просто так, — рівно відповів він. — Я перевірю передній тамбур.
Він рушив вузьким проходом. Його кроки були м’якими й безшумними. Досвід навчив його фільтрувати хаос: він ігнорував крики, не звертав уваги на паніку і зосереджувався виключно на пошуку загрози. Переступивши через чийсь рюкзак і обійшовши жінку, яка намагалася заспокоїти дитину, Максим дістався тамбура.
Там на підлозі, спершись спиною на холодну металеву стіну, сидів провідник. На його форменому бейджі виднілося ім’я «Степан». Літній чоловік притискав до розсіченої брови зібгану паперову серветку, яка вже встигла просякнути кров’ю.
— Тихо, батьку, — пробурмотів Максим, присідаючи навпочіпки. Він швидко, але обережно оглянув рану провідника. — Що трапилося? Хто зірвав кран?
Степан важко кліпнув. Його руки помітно трусилися.
— Якийсь пасажир… У синьому костюмі. Він несподівано штовхнув мене до стіни. А тут на нього вже чекав інший. Здоровань такий… у чорній куртці. Вони розбили пластик, смикнули важіль. А потім чимось заклинили двері до передніх вагонів…
— Двоє, — констатував Максим. Його мозок миттєво вибудував тактичну картину.
Якщо нападники заблокували прохід уперед, отже, вони не планували захоплювати кабіну машиніста. Вони навмисно відрізали кілька задніх вагонів, створюючи контрольований простір. Вони перетворили цю частину потяга на пастку.
— Вони питали мене… — Степан болісно скривився і закашлявся. — Питали, чи працюють камери відеоспостереження в цьому вагоні. Коли я відповів, що ця серія вагонів стара і камери тут муляжі, той більший ударив мене в обличчя…
Щелепа Максима напружилася. Це не було хуліганством чи випадковим нападом. Це була спланована, точна операція в місці, де не працює жоден радар чи вишка зв’язку.
— Сиди тут. Спробуй не рухатися, — Максим підбадьорливо стиснув плече провідника і безшумно піднявся.
Він обережно наблизився до переходу між вагонами і зазирнув крізь подряпане оргскло.
У сусідньому вагоні ситуація вже розгорталася. Артур Войтенко зняв свій дорогий піджак, залишившись у чорній водолазці. Він стояв біля заблокованих передніх дверей, тримаючи ситуацію під контролем. Але увагу Максима привернув другий чоловік — той самий здоровань, про якого казав Степан.
Роман Шиян виглядав як класичний «вирішувач» із кримінальних структур: широкі плечі, масивна статура, коротка стрижка. Він не просто залякував людей. Роман методично йшов проходом, змушуючи пасажирів піднімати ноги або відсувати сумки, і уважно дивився вниз.
Він оглядав їхні ноги.
У пам’яті Максима миттєвим спалахом виринув образ Христини. Її важкі, масивні карбонові ортези з металевими шарнірами. Він згадав її слова про те, що вона щойно від лікаря в Києві, де їй нібито «калібрували» кріплення.
Усе стало на свої місця з лякаючою ясністю.
Христина не була мішенню через те, ким вона є. Її обрали через те, що саме було на її ногах. Вона була «сліпим мулом» — людиною, яка навіть не підозрює, що перевозить контрабанду. Що б там не робили в тій елітній столичній клініці, хтось використав порожнини в її медичному обладнанні, щоб непомітно вивезти з Києва щось надзвичайно цінне. Жоден патруль на вокзалі не став би змушувати дівчину з інвалідністю знімати складні фіксатори для перевірки.
І тепер Артур із Романом прийшли забрати цей вантаж, чудово розуміючи, що дівчина не зможе чинити опору.
Тим часом Роман грубо відштовхнув якогось хлопця-студента і впевнено попрямував до заднього тамбура. Прямо до вагона, де сиділа Христина.