Частина 8
Командир штурмової групи обережно рушив проходом, тримаючи Максима у сліпучому промені підствольного ліхтаря. Інші бійці КОРДу вже розосередилися вагоном, фіксуючи зв’язаних найманців і перевіряючи тамбури. Почулися короткі, сухі доповіді по раціях.
— Тримайте руки так, щоб я їх бачив, — жорстко наказав спецпризначенець, зупинившись за кілька метрів. Його погляд нервово ковзнув до масивного собаки, що сидів поруч із чоловіком. — Контролюйте тварину!
— Він бойовий. Без моєї команди не поворухнеться, — спокійно відповів Максим. Він говорив чітко, використовуючи ту суху професійну термінологію, яку оперативники розуміли найкраще. — Нападники зірвали стоп-кран. Намагалися здійснити силове вилучення даних. Серед пасажирів є людина з інвалідністю, їй потрібен парамедик.
Поки поліція брала вагон під повний контроль і починала процес евакуації переляканих людей, проходом до Христини поспішив медик із тактичним рюкзаком.
— Дівчино, ви поранені? — запитав він, присвічуючи невеликим ліхтариком, щоб оцінити її стан.
— Ні… — голос Христини тремтів, але вона намагалася дихати рівно. — Тільки спина. Спазми. Я не зможу йти сама, ортез розібраний.
— Зрозумів. Зараз принесемо жорсткі ноші, щоб зафіксувати хребет, — медик одразу передав запит по рації.
За кілька хвилин її вже обережно перекладали на пластиковий щит. Коли Христину несли до розбитих дверей тамбура, холодне повітря поліського лісу вдарило їй в обличчя, трохи прояснюючи думки. Вона підняла голову, шукаючи поглядом свого рятівника.
Максим стояв біля розбитого вікна в оточенні оперативників і чоловіка в цивільному тактичному одязі з шевронами СБУ. Колишній військовий спокійно показував своє посвідчення і передавав чорний металевий накопичувач агенту контррозвідки. Попри хаос, метушню та допити, які неминуче чекали на нього, Максим відчув її погляд. Він повернув голову.
Їхні очі зустрілися. Максим ледь помітно, але з глибокою повагою кивнув їй. Поруч із ним рівно сидів Тайфун. Величезний вівчар тихо пирхнув, востаннє зупинивши свої бурштинові очі на дівчині. Потім Максим дав коротку команду, і бойовий пес розчинився разом із ним у морі миготливих синіх і червоних вогнів на коліях.
Люмінесцентні лампи під стелею кімнати для допитів Головного управління СБУ в Києві гули з монотонною, дратівливою частотою. Христина сиділа на жорсткому стільці, щільно загорнута в рятувальну термоковдру. На столі перед нею холола недоторкана кава в паперовому стаканчику.
Минуло дев’ять годин відтоді, як потяг зупинився в лісі. Дев’ять годин швидких, поліцейських мигалок, переїздів, очікувань і нескінченних запитань.
Слідчий Тарас Стерненко, чоловік із глибокими тінями втоми під очима, поклав на стіл товсту сіру папку. Він не був злим чи агресивним. Він просто виконував свою роботу, намагаючись знайти логіку в подіях цієї ночі.
— Христино, я хочу, щоб ви усвідомили масштаб ситуації, — сказав Стерненко, спершись руками на стіл. — Флешка, яку дістали з вашого ортеза, містила зашифровані цифрові ключі до нової вітчизняної системи управління артилерійським вогнем. Це розробка закритого оборонного підприємства. Люди, які напали на потяг — Артур Войтенко та його група, — це професійні корпоративні найманці. Вони не працюють наосліп. І вони не нападають на випадкових пасажирів просто так.
— Я вже пояснювала, — голос дівчини був хрипким від утоми, але всередині неї почав формуватися новий, сталевий стрижень. Вона більше не збиралася виправдовуватися за те, чого не робила. — Я була на прийомі у свого ортопеда. У професора Юрія Авраменка. Він сказав, що треба відкалібрувати кріплення на стенді, і забрав мої фіксатори в лабораторію. Я пила чай у коридорі! Я нічого не знала про ваші ключі.
Слідчий важко зітхнув і потер перенісся.
— Професор Авраменко — власник однієї з найдорожчих клінік на Печерську. Він має бездоганну репутацію. Звинувачувати його в державній зраді та шпигунстві лише на основі слів наляканої пасажирки… Це серйозний крок. Ми маємо перевірити вашу причетність.
Перш ніж Христина встигла відповісти, важкі двері кімнати відчинилися без стуку.
До кабінету зайшов Максим. Він уже зняв тактичну фліску і був одягнений у просту чорну футболку, яка відкривала сітку старих, блідих шрамів на передпліччях. Собаки з ним не було — Тайфун, імовірно, чекав у відомчому транспорті. За спиною Максима стояв старший чоловік у строгому костюмі. Рівень його допуску, судячи з виразу обличчя слідчого, був недосяжним для більшості присутніх у цій будівлі.
— Дівчина каже правду, Стерненко, — коротко кинув старший офіцер. — Відбій.
Слідчий миттєво виструнчився.
— Пане полковнику, ми просто фіксували хронологію…
— Хронологію вже зафіксовано, — різко перебив його Максим. Його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася вага, яка змусила слідчого замовкнути. — Я особисто діставав цей накопичувач. Порожнина в титані була виточена на високоточному фрезерному верстаті. Такі верстати не стоять у квартирах студентів, зате вони є в приватній лабораторії професора ортопедії. Христина — «сліпий мул». Її використали. І якщо ви спробуєте зробити з неї співучасницю або її ім’я потрапить у пресу, у вас будуть великі проблеми з контррозвідкою.
Максим перевів погляд на Христину. Холод у його очах одразу зник, змінившись на спокійну, людяну підтримку.
— Як ви? Тримаєтеся?
— Я хочу додому, — тихо відповіла вона, щільніше кутаючись у фольговану ковдру. — У Львів.
— Ви поїдете додому. Обіцяю.
Поки Христині нарешті дали змогу поспати на кушетці в безпечному блоці управління, механізм правосуддя, запущений контррозвідкою, почав працювати з хірургічною швидкістю.
О 4:30 ранку в елітному пентхаусі на Печерську професор Юрій Авраменко гарячково запихав пачки євро та жорсткі диски в шкіряну сумку. Його кабінет із панорамним видом на Дніпро потопав у темряві. Єдиним джерелом звуку було гудіння потужного шредера, який методично знищував стопки фінансових документів.
Лікар рясно пітнів. Його руки трусилися так сильно, що він розсипав кілька купюр на підлогу. Пів години тому на його одноразовий телефон надійшло коротке повідомлення: «Вилучення провалено. Втрутилися силовики. Тікай».
Він застебнув сумку, відчуваючи, як серце б’ється десь у горлі. Схема здавалася йому геніальною. Кілька років тому Авраменко зрозумів, що його пацієнти з важкими травмами — ідеальні кур’єри. Охорона на вокзалах і в аеропортах ніколи не примушувала людей з інвалідністю знімати складні ортези, боячись скандалів і позовів. Іноземні замовники платили йому мільйони за те, щоб він використовував ці «сліпі зони» у безпеці. Все мало пройти гладко.
Авраменко закинув важку сумку на плече і потягнувся до ручки вхідних дверей.
Він не встиг її торкнутися. Важкі дубові двері вибухнули всередину, вирвані з петель потужним ударом сталевого тактичного тарана.
Без жодних криків чи метушні в коридор увірвалися бійці спецназу СБУ. Три рубінові крапки лазерних цілевказівників миттєво лягли на груди лікаря.
— СБУ! Зброю на підлогу, руки за голову! — пролунав жорсткий, безальтернативний наказ командира.
Авраменко випустив сумку. Вона глухо вдарилася об паркет. Шанований столичний професор, людина, яка гралася чужими життями заради грошей, упав на коліна і заридав. Його блискуча кар’єра закінчилася в одну секунду.
До кабінету спокійним кроком зайшов слідчий Стерненко. Він обвів поглядом знищені документи, шкіряну сумку на підлозі, а потім подивився на лікаря.
— Юрію Авраменко, — голос слідчого звучав сухо і з відвертою зневагою. — Ви затримані за статтею 111 Кримінального кодексу України — державна зрада. Раджу вам уважно слухати свої права. Ваше мовчання зараз — найкраще, що ви можете для себе зробити.