Частина 7
З боку переднього тамбура пролунав важкий металевий скрегіт — хтось із силою відштовхнув заклинені двері. Уламки скла хруснули під підошвами черевиків. Максим повільно випростався, переводячи погляд у прохід.
До вагона увійшов Артур Войтенко.
Від його ідеального корпоративного образу не залишилося й сліду. Чорна водолазка була припорошена пилом, а на лобі блищав холодний піт. Його рука з пістолетом була піднята, дуло нервово сіпалося, перескакуючи з одного ряду крісел на інший. Він більше не намагався вдавати випадкового пасажира. Це був загнаний у кут, відчайдушний чоловік, який розумів, що його план руйнується, а час до прибуття поліції спливає з кожною секундою.
— Тайфун, — ледь чутно прошепотів Максим. — Поруч.
Німецький вівчар акуратно переступив через витягнуті милиці Христини і став прямо посеред проходу. Шерсть на його спині піднялася густим гребенем. Максим зробив крок уперед, ставши так, щоб повністю закрити собою дівчину. Його зброя вже була в руках, у класичному дворучному хваті, дуло дивилося чітко в центр маси противника.
— Останній шанс, Войтенко, — голос Максима луною рознісся притихлим вагоном. — Розвертайся і йди геть.
Артур видав сухий, гарячковий смішок, який прозвучав особливо моторошно в напівтемряві, підсвіченій лише жовтими аварійними лампами.
— Ти дуже далеко від своїх окопів, вояко, — кинув він. Його голос зрадливо дрижав, видаючи внутрішню паніку. — Ти справді думаєш, що ти зі своїм псом зможеш мене зупинити?
Максим не кліпнув оком. Його палець м’яко ліг на спусковий гачок, вибираючи вільний хід.
— Ти навіть не уявляєш, що в тому металі! — зірвався на крик Артур, роблячи невпевнений крок уперед. — Це цифрові ключі до нової системи управління дронами. Замовники спалять половину цього лісу, щоб їх отримати. А ти збираєшся померти заради дівчини, імені якої навіть не знаєш.
— Мені не потрібно знати її, — відповів Максим із мертвим, абсолютним спокоєм. — Мені достатньо бачити тебе.
Очі Артура гарячково забігали. Він був професіоналом у сфері промислового шпигунства та тіньових схем, але зараз він зіткнувся з оперативником, який грав за іншими правилами. Вузький прохід «Інтерсіті» не залишав простору для маневру. Стійка Максима була ідеально збалансованою. Якби Войтенко хоча б спробував підняти пістолет вище, він би отримав дві кулі в груди ще до того, як його мозок віддав би наказ натиснути на гачок.
Артур зрозумів, що в прямій перестрілці він труп. І відчай штовхнув його на найгірше рішення.
Він різко кинувся вбік, до найближчого крісла, і грубо схопив за комір куртки жінку, що ховалася внизу. Це була звичайна пасажирка, на вигляд років п’ятдесяти. Артур ривком підняв її на ноги, прикриваючись нею як живим щитом, і приставив дуло свого пістолета прямо до її скроні. Жінка видала глухий, здавлений схлип, її руки безсило повисли вздовж тіла.
— Кинь зброю! — загорлав Войтенко, зриваючи голос. Його показна витримка випарувалася повністю. — Кинь пістолет на підлогу, або я винесу їй мізки! Роби, що я кажу!
У вагоні прокотився колективний зойк жаху. Христина затиснула рот долонею, відчуваючи, як по щоках течуть холодні сльози.
Максим не опустив зброю. У ситуації із заручниками втрата контролю над лінією вогню означає смерть для всіх. Натомість його погляд на частку секунди ковзнув по стелі, прораховуючи освітлення, відстань та кут зору противника.
Потім він зробив те, чого Войтенко не очікував. Максим спокійно прибрав ліву руку з пістолета і повільно опустив її в глибоку кишеню своїх тактичних штанів.
— Я сказав, кинь зброю! — істерично верескнув Артур, ще сильніше втискаючи метал у скроню жінки.
— Виконую, — рівно відповів Максим.
Коротким рухом кисті він жбурнув невеликий чорний циліндр прямо по килимовому покриттю. Предмет глухо підстрибнув і зупинився в проході, усього за кілька метрів від черевиків Артура.
Войтенко інстинктивно опустив очі, і його груди скував паралізуючий страх. Граната?
Ні. Це був тактичний ліхтар надвисокої потужності.
Щойно циліндр зупинився, Максим натиснув кнопку дистанційного активатора у своїй кишені. Ліхтар вибухнув сліпучим, гіперпульсуючим білим світлом. Три тисячі люменів у режимі жорсткого стробоскопа вдарили по очах Артура. У тьмяному просторі вагона цей раптовий спалах діяв як фізичний удар. Він миттєво випалив нічний зір і зруйнував координацію.
Артур рефлекторно міцно замружився і відвернув голову. Це тривало менше ніж півтори секунди. Але для бойового пса цього було більше ніж достатньо.
Максим не стріляв — ризик зачепити заручницю був критичним. Він лише коротко клацнув язиком.
Тайфун не стрибав по спинках крісел. Собака впав на живіт, максимально знизивши центр ваги, і ринув уперед проходом, немов випущена торпеда. У спалахах стробоскопа його рух здавався рваним і невловимим.
Не давши Артуру отямитися, вівчар відштовхнувся від підлоги і врізався у нього збоку. Величезна кінетична енергія сорокакілограмової тварини просто знесла Войтенка з ніг, відриваючи його від заручниці. Собака не цілив у горло. Його щелепи зімкнулися на передпліччі правої руки чоловіка — тієї самої, що тримала пістолет.
Артур з криком повалився на спину. Пістолет глухо вдарився об пластик і відлетів під сидіння. Тайфун приземлився зверху, притиснувши грудну клітку найманця до підлоги і видаючи над ним глухе, люте гарчання. Його хватка на руці була сталевою.
Жінка-заручниця осіла в проході, затуливши обличчя руками. Максим подолав дистанцію трьома широкими кроками. Він відкинув ногою зброю Войтенка ще далі, нахилився і жорстко зафіксував чоловіка.
— Тайфун, поруч! — гаркнув Максим.
Пес миттєво розтиснув щелепи і відступив на крок, але не відвів погляду від обличчя Артура. За кілька секунд руки найманця були міцно стягнуті пластиковим хомутом за спиною.
Загрозу було нейтралізовано.
Максим важко видихнув і випростався. Сліпучий стробоскоп вимкнувся, і вагон знову занурився в тьмяне жовте світло. Чулося лише схлипування пасажирів і глибоке дихання вівчара.
— Треба було обирати іншу професію, — сухо кинув Максим Войтенку, який лежав на підлозі, хапаючи ротом повітря.
Колишній спецпризначенець розвернувся і попрямував назад до свого ряду. Христину неконтрольовано трусило. Вона сиділа, втиснувшись у спинку крісла, її очі були широко розплющені від пережитого шоку.
— Усе закінчилося, — м’яко сказав Максим. Він опустився поруч і поклав свою важку, теплу долоню на її тремтяче плече. — Ви в безпеці, Христино. Ніхто вас більше не чіпатиме.
Адреналін поступово відпускав, залишаючи по собі пекуче відчуття втоми. Дівчина подивилася на свій розкритий карбоновий ортез. Людина, якій вона довіряла своє здоров’я, просто цинічно використала її. Професор Авраменко пив із нею каву, усміхався, запевняв, що налаштування допоможуть зняти біль, а насправді перетворював її на контейнер для вкрадених технологій.
— Як він міг… — її голос зірвався. — Він же бачив, як мені боляче щодня.
— Для таких людей ми не пацієнти і не люди, — тихо відповів Максим. У його сірих очах знову з’явився холод. — Ми для них логістика. Зручний інструмент.
Раптом з боку переднього тамбура почувся гучний металевий скрегіт — хтось зовні використовував гідравлічні ножиці, щоб розсунути заклинені двері вагона. За темними вікнами лісу спалахнули сині та червоні проблискові маячки.
— Це поліція, — голосно, на весь вагон промовив Максим, щоб заспокоїти людей. — Увага всім! Починається штурм. Залишайтеся на місцях, тримайте руки так, щоб їх було видно. Жодних різких рухів.
Потужні промені тактичних ліхтарів розрізали темряву. До вагона почали заходити бійці спецпідрозділу КОРД у важкому спорядженні.
— Поліція! Зброю на підлогу! Руки на видноту! — пролунав жорсткий наказ командира групи.
Максим повільно підвівся на ноги. Він тримав руки відкритими на рівні грудей і навмисно став трохи попереду Тайфуна, прикриваючи собаку від нервових поглядів оперативників.
— Свої! — чітко й голосно сказав він. — Ветеран ССО. Зброя в кобурі, руки порожні. Троє нападників нейтралізовані і зв’язані: один у передньому тамбурі, двоє в проході. Загрози немає. Ситуація під контролем.