Частина 11
Макс приїхав до придорожнього кафе о пів на дванадцяту. Він завжди волів контролювати територію ще до появи об’єкта. Заклад був звичайнісіньким: кілька далекобійників за столиками, літня пара біля вікна, стійкий запах смаженої олії та дешевої кави. Макс вибрав стіл у самому кінці залу. Спина захищена глухою стіною, ідеальний огляд головного входу і службових дверей. Звичка, яка в’їлася намертво.
Рівно о дванадцятій двері відчинилися.
Григорій Карпенко виявився зовсім не таким, яким його малювала уява. Ніякої охорони, ніякої показухи. Чоловік років п’ятдесяти п’яти, сухощавий, із короткою сивиною і поглядом людини, яка звикла оцінювати все в цифрах. На ньому було темне кашемірове пальто без зайвих деталей і проста водолазка — та сама стримана елегантність, що коштує дорожче за будь-який брендовий костюм.
Він миттєво вирахував Макса серед відвідувачів і попрямував до його столика, крокуючи м’яко й упевнено.
— Пане Коваль, — сказав Карпенко, зупинившись біля столу і простягнувши руку. — Дякую, що приїхали.
Макс навіть не поворухнувся. Він дивився просто в очі бізнесмену.
— Сідай і говори.
Карпенко спокійно, без жодної образи на обличчі, опустив руку і сів навпроти.
— Прямолінійно. Це рідкість у моєму світі.
— Твій світ сиплеться.
— Так, — Карпенко зняв пальто і поклав його на сусідній стілець. Його обличчя залишалося непроникним. — Сиплеться. Значною мірою завдяки вам. І Олені Веремій. І багатьом людям, яким просто набридло, що їх витискають із їхнього ж життя. — Він зробив коротку паузу, уважно вивчаючи Макса. — І завдяки собаці. Мушу визнати, я недооцінив собаку.
— Більшість людей її недооцінює.
До столика підійшла офіціантка. Карпенко замовив чорну каву. Макс відмовився від усього. Коли дівчина відійшла, бізнесмен трохи подався вперед, склавши руки на столі.
— Я тут не для того, щоб вам погрожувати, Максиме. І не для торгів. Я приїхав, щоб зрозуміти.
— Зрозуміти що?
— Мотив. — Очі Карпенка звузилися, намагаючись прочитати співрозмовника. — Я ламав кар’єри, знищував компанії, прибирав конкурентів. Мій бізнес працював як годинник роками. І мене ще ніколи не зупиняв відставний військовий і німецька вівчарка. Чому ви взагалі в це влізли?
Макс відчув, як це запитання торкнулося чогось глибокого і болючого всередині. Того самого вузла, який він намагався розплутати останні пів року.
— Можливо, в цьому і є твоя проблема, — повільно відповів Макс. — Ти звик бачити в людях лише перешкоди. Об’єкти, які треба усунути. І ти забув, що іноді ці об’єкти можуть дати здачі.
— Віктор Веремій був просто інструментом, — Карпенко похитав головою, ніби йшлося про зламаний олівець. — Корисним, але нестабільним. Я знав, що рано чи пізно він стане проблемою. Але я ніяк не очікував, що його літня тітка знайде когось, хто стане поруч із нею.
— Вона мене не шукала. Мене знайшла Луна.
Обличчя Карпенка ледь помітно змінилося. З’явилася тінь справжньої цікавості.
— Вона сиділа на трасі з цуценятами і чекала, поки хтось зупиниться, — продовжив Макс, і його голос став жорсткішим. — А тисячі машин проїхали повз. Зупинився я.
— Чому?
Тиша між ними стала щільною. Макс згадав білі стіни шпиталю. Згадав порожнечу, коли розумієш, що хлопців більше немає, а ти чомусь є.
— Тому що я знаю, як це — коли тебе залишають, — тихо сказав Макс. — Коли ти лежиш і гадаєш, чи прийде за тобою хоч хтось.
Карпенко довго дивився на нього. Офіціантка принесла каву, але він навіть не глянув на чашку.
— Ви служили. Схід?
— Там, де ти б не витримав і доби.
— І ви повернулися звідти зламаним.
— Я повернувся іншим. Це різні речі.
Карпенко повільно кивнув, дивлячись у свою каву.
— Мій батько пройшов Афганістан. Кандагар, вісімдесяті, — заговорив він, і його голос раптом втратив ділову вивіреність. — Він теж повернувся іншим. А потім усе життя намагався втекти від того, що там бачив. Заливав це горілкою, поки не згорів зсередини.
Макс мовчав. Він не чекав таких одкровень від людини, яка холоднокровно відбирала чужі доми.
— Я побудував “Блеквуд”, бо хотів контролю, — вів далі Карпенко. Його погляд зустрівся з поглядом Макса. Вперше за весь час маска бізнесмена впала. Під нею був просто втомлений чоловік. — Я думав, якщо в мене буде достатньо грошей і влади, ніхто не зможе зробити мені боляче. А зараз… проти мене готують федеральні, тобто, столичні обвинувачення. Інвестори втекли. Партнери відреклися. А я сиджу в придорожньому кафе і говорю з чоловіком, який зробив те, що не вдавалось цілим корпораціям. — Він відсунув від себе чашку. — Ви перемогли, Максиме. Я не намагаюся це змінити. Я прийшов спитати: чого ви хочете?
Макс подивився на цього чоловіка. Він згадав Олену, яка плакала на ґанку. Згадав Луну і її цуценят. Згадав ідею про притулок, який вони збиралися будувати.
— Я хочу, щоб ти дав свідчення, — твердо сказав Макс. — Проти Віктора Веремія. Проти кожного чиновника, нотаріуса та менеджера, які брали участь у твоїх схемах. Я хочу, щоб уся правда лягла на стіл слідчого, з іменами, датами і сумами. Щоб більше ніхто не постраждав.
Карпенко завмер.
— Ви просите мене знищити самого себе власними руками.
— Я прошу тебе вперше в житті зробити гідний вчинок.
— В обмін на що?
— Ні на що, — відрізав Макс. — У цьому і є суть.
Карпенко мовчав. Макс фізично відчував, як у голові бізнесмена крутяться шестірні, проводячи звичний аналіз ризиків і вигод. Чоловік, який нічого не робив просто так, намагався зрозуміти логіку дії без вигоди.
А потім щось змінилося. Плечі Карпенка ледь помітно опустилися.
— Батько помер, коли мені було дев’ятнадцять, — дуже тихо сказав він. — Лікарі сказали: серце зупинилося від стресу. Але я думаю, що він помер від сорому. Від порожнечі. Я не хочу закінчити так само. Голим, переслідуваним і абсолютно самотнім.
— Тоді не закінчуй.
Карпенко повільно кивнув.
— Я дам свідчення. Усе, що знаю. Всі схеми, всі транзакції.
Він підвівся з-за столу. Одягнув пальто. І знову простягнув руку.
Цього разу Макс піднявся і міцно потиснув її.