Частина 10
Наступного ранку Макс подзвонив Софії.
— Мені потрібно все, що в тебе є на керівництво “Блеквуду”, — сказав він, не витрачаючи часу на привітання. — Імена, адреси, зв’язки.
— Максе, що сталося?
— Вони дзвонили вночі. Віктор сидить, але хтось інший перехопив управління його процесами.
По той бік зв’язку почувся швидкий стукіт по клавіатурі.
— Власник “Блеквуд Капітал” — такий собі Григорій Карпенко, — заговорила Софія. — Він пов’язаний із половиною інвестиційних фондів столиці. У нього ціла армія дорогих юристів, які витягують його з будь-яких проблем.
— Його можна дістати законно?
— Дуже складно. Він надто обережний. Ніколи не ставить свій підпис на сумнівних документах, усе робить через посередників і підставні фірми. Офіційно він чистий, як сльоза.
Макс подивився у вікно на засніжений двір.
— Значить, ми маємо зробити це особистим.
Софія зробила паузу.
— Що ти маєш на увазі?
— Такі люди, як Карпенко, тримаються на репутації та довірі партнерів. Великі гроші люблять тишу. Якщо ми зробимо бренд “Блеквуд” токсичним, інвестори самі почнуть тікати. Зв’язки обірвуться. Система зжере сама себе зсередини.
— Це велике “якщо”, Максе.
— Маєш кращу ідею?
Софія замовкла на кілька секунд, обмірковуючи варіанти.
— Можливо, маю. У мене є контакт в одному з найбільших розслідувальних інтернет-видань. Вони якраз шукають матеріал про мафію забудовників, які віджимають лісові зони. Якщо я зіллю їм ексклюзив із доказами по “Блеквуду”…
— Роби. Використай усе, що ми зібрали.
Макс поклав телефон на підвіконня і пішов на кухню. Там уже пахло свіжозвареною кавою. Олена Василівна стояла біля мисок, розкладаючи порції для цуценят. За останні тижні малі помітно виросли, перетворившись із немічних грудочок на міцних, цікавих до всього собак.
Тінь, найменший із трійці, сидів і уважно дивився на Макса темними, розумними очима — у цьому погляді вже вгадувалася та сама спокійна впевненість, яку мала Луна. Спритник, виправдовуючи своє ім’я, стрибав навколо ніг жінки, не в змозі дочекатися сніданку. А Надія зі своєю білою плямкою на грудях терпляче чекала своєї черги трохи віддалік.
— Ростуть не по днях, — посміхнулася Олена, попри тривогу цього ранку. — Луні скоро буде важко з ними справлятися, коли вони почнуть серйозно битися за територію у дворі. Вона чудова мати.
— Найкраща, — погодився Макс.
Олена відклала ложку і витерла руки рушником. Її обличчя стало серйозним.
— Максиме, я все думала про ту хату біля лісу. Ту, що Віктор зняв для вас.
— І що з нею?
— Вона ж зараз стоїть порожня. Камери ми зняли, договір оренди проплачений ще на кілька місяців. — Вона подивилася на нього ясним, твердим поглядом. — Я хочу зробити там щось корисне.
Макс підняв брову, сідаючи за стіл.
— Що саме?
— Притулок. Але не просто для тварин. Таке місце… безпечну гавань. Для таких собак, як Луна, яких викинули на мороз. І для таких людей, як я, яким більше нікуди піти і немає в кого просити захисту. — Її голос набрав сили. — Я роками жила в страху. Я хочу витратити той час, що в мене залишився, на те, щоб інші люди не мусили відчувати цей страх.
Ця ідея впала в тишу кухні несподівано важко і правильно. Макс подумав про своїх побратимів, які поверталися додому зламаними, не знаходячи собі місця в мирному житті. Про тварин, яких залишали прив’язаними на узбіччях. Про літніх людей, яких власні сім’ї списували з рахунків.
— Це потребуватиме багато грошей, — обережно сказав він. — І часу. І ресурсів.
— У мене є гроші. Мій брат залишив мені значно більше, ніж Віктор міг уявити. — В очах Олени спалахнув вогник, якого Макс раніше не бачив: чиста, вперта рішучість. — І час у мене теж є. Може, не так багато, як хотілося б, але достатньо.
Вона простягнула руку через стіл і торкнулася його зап’ястя.
— Ви допоможете мені?
Макс подивився на її сухі, поцятковані віковими плямами пальці. Потім перевів погляд на Луну, яка сиділа біля своїх дітей і уважно стежила за розмовою. Він згадав три напівмертві грудочки в картонній коробці на трасі.
— Так, — сказав він просто. — Я допоможу.
Три дні потому розслідування вийшло в мережу.
Софія подзвонила йому о сьомій ранку, задихаючись від збудження.
— Відкривай посилання. Вони дали це на головну.
Макс розгорнув ноутбук. Заголовок кричав великим шрифтом: «Криваві гектари: Як інвестиційний гігант “Блеквуд Капітал” виживає пенсіонерів із їхньої землі».
У статті було викладено все: схеми з фіктивними підрядниками, маніпуляції з опікунством, тиск на власників та дивні смерті. Історія Олени Василівни стала центральним епізодом матеріалу. Журналісти додали цитати з ухвали судді Тарасенко і коментарі начальника райвідділу, який тепер активно вибудовував імідж борця з корупцією.
Але найважливішим був останній абзац:
«Наші джерела у правоохоронних органах підтверджують, що матеріали розслідування вже передані до відповідних структур. Засновник компанії Григорій Карпенко може стати фігурантом масштабної кримінальної справи».
— Почалося, — торжествувала Софія по телефону. — Два великі іноземні інвестори вже заявили про призупинення співпраці з “Блеквудом”. Партнери відхрещуються від них. Карпенко мовчить, але його юристи зараз носяться по всьому Києву, намагаючись загасити пожежу.
Макс вийшов на ґанок, тримаючи телефон біля вуха. Олена якраз пила свій ранковий чай, загорнувшись у шаль. Луна сиділа біля її ніг.
— Бачили? — спитав він.
Олена кивнула. Її очі були червоними від сліз, але вона посміхалася.
— Я ніколи не думала… ніколи не вірила, що справедливість можлива.
— Вона можлива. Тому що ви самі її створили.
Олена тихенько засміялася, витираючи щоки тильним боком долоні.
— Стара пенсіонерка і знайда-вівчарка розвалили компанію з мільйонними оборотами. Хіба це не диво?
Луна підвела голову і поклала її на коліно жінці. Її бурштинові очі були абсолютно спокійними. Вона отримала своє диво ще тоді, коли машина Макса зупинилася на узбіччі.
Дзвінки з погрозами припинилися. Тіні навколо будинку зникли. Вперше за довгі тижні тиша відчувалася як справжній спокій, а не як затишшя перед бурею. Проте Макс добре засвоїв одне правило: спокій завжди тимчасовий.
Лист привезли в п’ятницю пообіді.
Служба кур’єрської доставки. Хлопець у фірмовій куртці просто передав конверт через паркан, попросив підпис і поїхав. Макс розірвав цупкий папір просто на подвір’ї, поки Луна уважно обнюхувала чужий запах.
Текст був написаний від руки. Почерк — ідеально рівний, вивірений, без жодної зайвої закарлючки.
«Пане Коваль.
Ви завдали значної шкоди інтересам, які я представляю. Я поважаю компетентність, навіть якщо вона стає мені поперек дороги. Пропоную зустрітися. Сам на сам. Завтра, о дванадцятій. У придорожньому кафе на виїзді з міста. Без фокусів, без погроз. Просто розмова.
— Г.К.»
Олена, яка вийшла на ґанок, побачила його напружене обличчя і зблідла.
— Це від нього? Від Карпенка?
— Так. Він хоче зустрітися.
— Максиме, ви не можете туди їхати. Це пастка.
Він ще раз перечитав короткі рядки. Щось у цьому тексті було не так. Це не було схоже на класичну бандитську “стрілку”. Це була цікавість. Хижак, який отримав відсіч, хотів подивитися в очі тому, хто завдав йому удару.
— Можливо, — повільно відповів Макс, складаючи аркуш навпіл. — А можливо, він достатньо розумний, щоб зрозуміти, що цього разу він програв. Такі люди не вміють програвати. Вони просто шукають нові шляхи.
— Тоді навіщо туди їхати?
Макс подивився на жінку, потім на Луну, яка насторожено пряла вухами.
— Бо настав час комусь показати йому, як саме виглядає поразка.