Частина 2
Клініка Павла Петровича розташовувалася на виїзді з райцентру — звичайна одноповерхова будівля з пошарпаною плиткою на ґанку. Макс заніс картонну коробку всередину, а Луна йшла поруч, крок у крок, не відступаючи ні на мить.
Павло Петрович, сивий чоловік за шістдесят із вузлуватими пальцями хірурга, оглядав цуценят мовчки, але зосереджено.
— Пощастило малим, — нарешті озвався він, обережно перекладаючи цуценят назад у коробку на чисту пелюшку. — Ще б кілька годин на морозі — і ми б зараз із вами про інше говорили.
— А що з нею? — Макс кивнув на вівчарку.
Ветеринар перевів погляд на Луну. Він пройшовся руками по її ребрах, перевірив зуби, послухав серце. Коли його пальці торкнулися глибокого шраму на шиї, де майже не залишилося шерсті, лікар зупинився.
— Це не випадковість, — тихо сказав він.
— Я знаю.
Павло Петрович уважно подивився на Макса. Погляд у нього був чіпкий, оцінюючий.
— Ви військовий? — спитав лікар. — Видно по тому, як стоїте і як дивитеся. Я сам медиком в Афгані був, ще у вісімдесятих. Деякі речі залишаються з людиною назавжди.
Макс ледь помітно кивнув. Відповідь не потребувала слів.
— Минулого тижня до мене заходила одна жінка, — повільно продовжив ветеринар, протираючи стіл. — Літня. Шукала німецьку вівчарку з трьома цуценятами. Вона була налякана. Дуже налякана. Її звати Олена Василівна Веремій. Живе на старому хуторі кілометрів за п’ятнадцять звідси. Жінка вона хороша. Що б там у неї не сталося, вона на таке не заслуговувала.
Дорогою додому Макс постійно прокручував цю розмову в голові. Хто така ця Олена Василівна? Чому Луна опинилася на трасі? І що могло викликати такий страх у літньої жінки? Луна сиділа на задньому сидінні і невідривно дивилася у вікно, її тіло було напруженим.
— Ти щось знаєш, так? — тихо спитав Макс, дивлячись на неї через дзеркало заднього виду. Вона лише ворухнула вухом на його голос.
Тієї ночі Макс не міг заснути. Він сидів у кріслі біля груби, спостерігаючи, як дихають цуценята. Імена він придумав ще в машині. Найменший і найтемніший — Тінь. Той, що постійно перебирав лапами уві сні — Спритник. І Надія — найтихіша, з маленькою білою плямкою на грудях.
Близько опівночі Луна різко підвелася. Її тіло натягнулося як струна, вуха стали сторчма, погляд завмер на вхідних дверях. Макс опинився на ногах ще до того, як свідомість повністю обробила тривогу.
— Що там? — ледь чутно видихнув він.
Не було ні гавкоту, ні гарчання. Лише глуха, відчутна на дотик напруга. Макс безшумно взяв важкий ліхтарик і вийшов на ґанок. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Тиша була абсолютною. Жодного поруху вітру, жодного звуку з боку лісу. Він просканував променем лінію дерев, стару хвіртку, під’їзну дорогу. Нічого.
Але Луна всередині залишалася напруженою ще цілу хвилину, перш ніж повільно лягти назад до коробки. Макс постояв на ґанку ще якийсь час, відчуваючи, як мороз пробирається під одяг. Хтось був там. Хтось спостерігав.
Стук у двері пролунав через три дні.
Макс відчинив і побачив на порозі жінку років сімдесяти. Невеличка на зріст, у старенькому, але охайному пальті. У її світлих очах була така відчайдушна, хвороблива надія, що на неї було фізично важко дивитися.
— Вони… живі? — прошепотіла вона.
Макс мовчки відступив убік.
— Заходьте.
Олена Василівна зробила крок уперед так, ніби забула, як дихати. Вона одразу побачила Луну в кутку кімнати. З її грудей вирвався звук — щось середнє між схлипом і стогоном полегшення.
— Дівчинко моя…
Жінка повільно опустилася на коліна просто на підлогу, простягнувши тремтячу руку. Луна підійшла обережно, обнюхала пальці, а потім усім тілом притиснулася до старої жінки, поклавши голову їй на долоню. Олену Василівну прорвало. Вона плакала беззвучно, її плечі здригалися, вона зарилася обличчям у густу шерсть на шиї собаки, обіймаючи її так, ніби та була єдиним, що тримало її в цьому світі.
Макс пішов на кухню. Він знав, що в такі моменти треба просто дати людині час і простір.
Коли жінка трохи заспокоїлася і випила склянку води, вона сіла на край дивана. Її руки досі нервово м’яли вологий носовик.
— Я вигодувала Луну ще щеням, — голос Олени Василівни зривався, але вона продовжувала. — Сусіди переїжджали п’ять років тому, хотіли віддати її до притулку, а я забрала. А цуценята… вони народилися під ґанком. Я планувала їх усіх залишити. Думала, якось витягну. Але мій племінник… Віктор був проти.
Макс відчув, як тон розмови стає важчим, наче попереду відкривалася темна прірва.
— Віктор Веремій, — продовжила жінка. — Син мого покійного брата. Він керує всіма фінансовими справами після смерті батька. Останніми місяцями він постійно тиснув на мене, щоб я продала землю. Каже, що якась компанія, “Горизонт”, скуповує тут усе. Що я стара, щоб тримати господарство. А собаки — це “зайвий тягар”.
Олена Василівна зблідла, її пальці побіліли від напруги.
— Він забрав їх, Максиме. Три тижні тому, поки я їздила в церкву. Повернулася — а двір порожній. Я питала його. А він подивився на мене і сказав: “Я вирішив цю проблему”. Це були його точні слова.