Частина 3
Макс відчув важкий, неприємний холод десь під ребрами.
— Він просто викинув їх на трасу.
— Я не знала! — відчай у голосі Олени Василівни був таким густим, що, здавалося, його можна було торкнутися. — Богом присягаюся, я гадки не мала, куди він їх вивіз. Я обійшла всі вулиці, ліс посадкою. Клеїла оголошення на зупинках. Дзвонила Павлу Петровичу щодня. Коли він сказав, що їх знайшли… я подумала, що Бог таки іноді чує старих жінок.
За годину Макс проводив її до хвіртки. Жінка йшла повільно, важко спираючись на ноги, наче розлука з Луною, хай і тимчасова, знову забирала в неї останні сили.
— Олено Василівно, — Макс зупинився біля її старенького “Ланоса”. — Ваш племінник… Що він за людина?
Вона завмерла, рука так і лишилася на ручці дверцят. Її обличчя раптом стало жорстким, втративши риси безпорадної пенсіонерки.
— Віктор із тих людей, які щиро і привітно посміхаються, поки ламають тобі життя. З тих, хто змушує тебе почуватися божевільною лише за те, що ти помічаєш їхню підлість. Мій брат дуже його любив. Усе йому дозволяв. А коли брата не стало, Віктор змінився. Або, можливо, просто перестав прикидатися.
— Він знає, що ви зараз тут?
Короткої паузи замість відповіді було достатньо.
— Він дізнається, — тихо сказала жінка. — Він завжди все дізнається.
Дзвінок пролунав тієї ж ночі.
Макс якраз міняв воду в мисці Луни, коли телефон на столі завібрував. “Невідомий номер”. Він спокійно витер руки рушником і натиснув на прийом.
— Це не ваша справа.
Голос був чоловічим. Рівним, добре поставленим, із тією специфічною ввічливістю, яка буває лише у людей, що звикли до абсолютної безкарності.
— Ви отримали шанс просто піти. Раджу ним скористатися.
— З ким я говорю? — запитав Макс.
— З людиною, яка не любить ускладнень.
Виклик обірвався.
Макс повільно поклав телефон на стіл. Його пульс не пришвидшився. Дихання залишилося рівним. Але всередині щось клацнуло і стало на місце. Той самий механізм, який пів року припадав пилом після звільнення зі служби.
Луна підвелася зі свого місця, підійшла до вікна і завмерла, вдивляючись у темряву. Її тіло було напруженим.
— Знаю, — глухо сказав Макс. — Я теж це відчуваю.
Він роками воював із ворогами там, де замість доріг були напрямки. Тепер війна сама прийшла до нього. І цього разу вона стосувалася його особисто.
Наступного ранку Олена Василівна повернулася, але цього разу з пропозицією.
— Тут неподалік є порожня хата, — сказала вона, розгортаючи на кухонному столі якісь папери. — Трохи вище по вулиці, біля лісу. Вона невелика, але з міцним парканом і теплою грубою. Я хочу орендувати її для вас із собаками.
Макс насупився.
— Це щедро з вашого боку, але…
— Будь ласка, — її голос здригнувся. — Дозвольте мені хоч якось допомогти. Дозвольте їх захистити.
Він уважно подивився на неї. В її очах читалася не лише провина, а й щось іще. Щось недомовлене.
— Чому мені здається, що ви кажете не все?
Олена Василівна відвела погляд на вікно.
— Цю хату… Віктор домовився за неї ще місяць тому. Сказав, що це такий жест примирення. Щоб я перестала опиратися продажу своєї землі і мала куди відселити “свій звіринець”, як він висловився.
— А ви думаєте, що це щось інше.
— Я вже не знаю, що думати. Але я знаю, що цим собакам потрібна безпека. А ви — єдина людина, якій я можу їх довірити.
Макс згадав нічний дзвінок. Ввічливу погрозу. Те, як Луна цілу ніч не відходила від вікна.
— Я подивлюся будинок, — сказав він. — Але нічого не обіцяю.
Хата виявилася саме такою, як вона описувала: непомітна, акуратна, оточена старими соснами. Звичайне сільське подвір’я. Макс обійшов територію повільним кроком. Звичка сканувати простір спрацювала автоматично: сліпі зони, сектори обстрілу, шляхи відходу.
Камеру він знайшов за п’ять хвилин.
Вона була крихітною, дешевою китайською моделлю на магнітному кріпленні, захованою під козирком даху так, щоб ідеально охоплювати хвіртку і частину двору. Людина без досвіду ніколи б не звернула уваги на чорну цятку серед старого дерева.
У Макса звело вилиці. Він не став її чіпати і навіть не затримав погляду, щоб той, хто сидів по той бік екрана, нічого не запідозрив. Він просто запам’ятав кут огляду і спокійно пішов до машини.
Увечері Макс робив те, що вмів не гірше за стрільбу. Він шукав. Відкрив публічні реєстри речових прав на нерухоме майно, переглядав виписки з Держгеокадастру, шукав збіги за прізвищами засновників ТОВ. Цифрові сліди, які люди вважають надійно схованими, насправді завжди лежать на поверхні, якщо знати, де копати.
ТОВ “Горизонт” методично, ділянка за ділянкою, скуповувало землю навколо Соснового. Робили це тихо, через підставних осіб та дрібні фірми-прокладки. І прізвище Віктора Веремія регулярно виринало в документах, пов’язаних із підписанням договорів.
Луна сиділа поруч, поклавши важку голову йому на коліно. Кожні кілька хвилин вона пряла вухами, повертаючись до вікна.
— Це не просто шматок городу твоєї хазяйки, — пробурмотів Макс, гортаючи черговий витяг. — Це щось набагато більше.
Екран телефону засвітився. Прийшло повідомлення з невідомого номера.
«Тебе попередили.»
Макс довго дивився на ці два слова. Потім відклав телефон і погладив Луну по загривку.
— Вони зробили помилку, — тихо сказав він. — Думають, що я просто якийсь мужик із собакою.
Бурштинові очі не змигнули.
— Вони не уявляють, хто я такий.
Олена Василівна подзвонила вдосвіта. Її голос зривався на істерику.
— Максиме, приїжджайте. Благаю, швидше.
Він був у машині за хвилину. Луна застрибнула на заднє сидіння, цуценята залишилися в теплій хаті за надійно замкненими дверима.
Дім Олени Василівни був старою, міцною цегляною будівлею, яка простояла кілька десятиліть. Але коли Макс загальмував біля воріт, він одразу побачив руйнування. Жодного цілого вікна на першому поверсі.
Жінка стояла на ґанку, щільно запахнувши старий халат. Її трусило.
— Я почула це десь о другій ночі, — вимовила вона побілілими губами. — Поки спустилася сходами, їх уже не було.
Макс пройшовся вздовж стіни. Уламки скла хрустіли під важкими берцями. Це була професійна робота. Жодних слідів протекторів, жодних відбитків. Чітка акція залякування. Поки що.
— Поліцію викликали?
Олена Василівна гірко, надтріснуто засміялася.
— Начальник райвідділу з Віктором разом на кабана їздять кожної зими. Думаєте, він щось шукатиме?
Холодний, робочий фокус повністю заволодів Максом. Емоції відключилися, залишився тільки аналіз ситуації.
— Олено Василівно, — його голос звучав рівно, примушуючи жінку заспокоїтися. — Що саме “Горизонт” хоче зробити з вашою землею?
Вона обхопила себе руками.
— Я не знаю всього… Але Віктор якось обмовився. Він говорив по телефону на терасі, думав, що я сплю. Сказав: “Її ділянка — остання. Як тільки заберемо її, проект можна запускати”.
Макс іще не знав, що це за проект. Але збирався з’ясувати.
Він наполіг, щоб жінка поїхала з ним. Вона відмовлялася, казала, що не може залишити дім, що це її фортеця. Але коли Луна підійшла і поклала морду їй на долоню, жінка здалася.
Вже вдень, поки Олена Василівна спала в сусідній кімнаті після випитого заспокійливого, Макс набрав номер. Жіночий голос відповів після третього гудка.
— Треба ж. Макс Коваль. Я думала, ти розчинився в повітрі після звільнення.
— Софіє, мені потрібна допомога.
Софія була військовою кореспонденткою. Макс перетинався з нею на Сході, коли вона знімала репортаж на нулі. Там, де інші ламалися, вона ставала тільки гострішою. Тепер вона займалася журналістськими розслідуваннями в столиці.
— Це якось пов’язано з тією компанією, про яку ти питав мене вчора?
Макс криво посміхнувся.
— Ти вже перевірила.
— Професійна звичка. “Горизонт” — це дуже брудна історія, Максе. Вони скуповують землі під Києвом і в сусідніх областях через підставних осіб. Витискають старих власників, змінюють цільове призначення землі через корумповані суди і перепродують великим забудовникам під закриті елітні містечка. Прибутки шалені. А якщо хтось не хоче продавати… стаються пожежі. Нещасні випадки. Або люди просто здаються.
Макс подивився у вікно, згадуючи бите скло на хуторі.
— Наскільки високо вони сидять?
— Настільки, що тобі краще туди не лізти.
— Ти ж знаєш, що я цього не зроблю.
Софія важко зітхнула в трубку.
— Знаю. Добре, я копну глибше. Але будь обережним.
Вночі Макс прокинувся від того, що Луна тихо, майже вібруючи, загарчала.
Він миттєво підвівся з ліжка, не вмикаючи світло. В хаті було тихо. Цуценята спали в коробці. Двері до кімнати Олени Василівни були зачинені.
Луна стояла біля вікна, завмерши, мов вилита з металу. Вона дивилася кудись убік дороги.
Макс узяв ліхтарик, але не став його вмикати. Він підійшов до вхідних дверей, притиснувся вухом до холодного дерева і затамував подих.
Кроки.
Обережні, повільні кроки. Сніг ледь чутно хрустів під чиєюсь вагою. Одна людина, можливо дві. Вони підійшли майже впритул до ґанку. Потім зупинилися. Макс чекав, фізично відчуваючи, як стискаються м’язи в очікуванні удару.
Але кроки почали віддалятися.
Коли через п’ятнадцять хвилин він обережно прочинив двері, на подвір’ї нікого не було. Тільки у світлі ліхтарика на свіжому снігу чітко виднілися глибокі сліди від черевиків. Вони вели до його будинку і обривалися рівно за метр від порога.