Частина 2
Дід Архип не ставив зайвих запитань. Він різко розвернувся і важким, незграбним підтюпцем побіг до хати, на ходу дістаючи з кишені старий мобільний телефон.
Залишившись сама в напівтемряві, Олена намагалася рухатися повільно й передбачувано. Вона не знала цієї собаки. Не знала, чи не спрацює в змученої тварини захисний інстинкт, але залишати немовля в крижаному бруді не могла жодної зайвої секунди.
— Все добре, — тихо промовила Олена, тримаючи руки на видноті. Її голос звучав рівно, хоча всередині все стискалося. — Ти молодець. Дай її мені.
Собака не загарчала. Вона з шумом випустила повітря з легенів, ніби скидаючи з себе неймовірний тягар, і поклала брудну морду на землю, дозволяючи людині діяти.
Олена обережно просунула долоні під вологу тканину. Клунок виявився шокуюче легким. Коли вона підняла немовля, край ковдри відкинувся. Це була дівчинка, якій від сили було кілька тижнів. Її шкіра здавалася восковою, вкритою смугами чорного мулу, що тхнув застояною водою. Від дитини віяло холодом, як від льоху.
Швидка не приїде за дві хвилини, Олена це чудово розуміла. До траси ще треба було доїхати розбитою ґрунтовкою. Вона розстебнула службову куртку однією рукою, розірвала кнопки на форменій сорочці й притиснула брудну, крижану дитину прямо до своїх грудей, віддаючи власне тепло. Зверху щільно загорнула куртку, утворюючи кокон. Двома пальцями обережно торкнулася шиї немовляти. Пульс був — швидкий, ниткоподібний і дуже слабкий.
Надворі почулося важке шарудіння кроків. Це був не Архип.
У дверному отворі з’явилася жіноча фігура, перекриваючи сонячне світло. Це була тітка Надія, чий город межував із дідовою ділянкою. Вона важко дихала, в одній руці досі стискала садові ножиці, а обличчя її було білим як крейда.
— Архип дзвонить медикам… — видихнула Надія, спираючись на одвірок. — Олено… я бачила її. Бачила цю собаку.
— Надіє Іванівно, не підходьте близько, — попросила Олена, злегка повертаючись, щоб закрити собою дитину від протягу.
— Ні, ти не розумієш, — голос сусідки тремтів. Вона вказала вільною рукою кудись у бік дерев за повіткою. — Я сітку лагодила біля межі. Я бачила, як вона повзла від ставка. Від тієї старої бетонної труби, що під дорогою.
Олена завмерла. Вона знала ту трубу. Це був старий дренажний колектор, через який стікала вода з траси. Там завжди стояло по коліно мертвої води, сміття й гнилих водоростей.
Вона опустила погляд на собаку. Тварину тепер била сильна дрож. Її шерсть була не просто брудною — вона була наскрізь мокрою. На передніх лапах були здерті кігті, а на подушечках виднілися глибокі свіжі подряпини.
Пазл склався в голові Олени з моторошною ясністю. Хтось не залишив дитину в сухому сараї. Її покинули там, унизу, біля самої води. А ця дворняга полізла в багнюку, витягла немовля і тягнула його крутим слизьким схилом сюди, у єдине безпечне місце, яке змогла знайти.
Не встигла Олена до кінця перетравити цей факт, як тишу розрізало виття сирени.
Звук швидко наростав, і за хвилину у двір діда Архипа, здіймаючи хмару куряви, влетів жовтий «Пежо» екстреної медичної допомоги. Машина ще не встигла повністю зупинитися, як задні двері розчахнулися.
— Сюди! — крикнула Олена, виходячи з повітки на яскраве сонце.
Двоє медиків підбігли з дитячою реанімаційною укладкою. Старша фельдшерка не витрачала часу на зайві слова. Вона кинула один погляд на розстебнуту куртку поліцейської і простягнула руки.
— Давай її сюди.
Олена передала дитину. Фельдшерка поклала немовля прямо на плаский капот патрульного «Дастера», закриваючи його від вітру своїм тілом, і почала працювати. Це був танець відпрацьованих до автоматизму рухів. Її напарник перевірив дихальні шляхи, поки вона чіпляла крихітний датчик на посинілу ніжку.
— Критичне переохолодження, — констатувала фельдшерка абсолютно сухим, діловим голосом. — Зневоднення сильне. Скільки вона тут була?
— Не знаю, — відповіла Олена. Тільки тепер, коли її руки спорожніли, вона відчула, як сильно вони тремтять. — Може, всю ніч.
— Обігрів у салоні на максимум! — крикнула фельдшерка напарнику. На частку секунди вона підняла очі на Олену. — Ледь тримається. Ми поїхали.
Вони підхопили дитину і майже побігли до машини. Двері зачинилися, відрізаючи метушню всередині від зовнішнього світу. Швидка різко здала назад, розвернулася на траві, і під завивання сирени помчала геть, залишивши подвір’я у важкій, дзвінкій тиші.
Дід Архип стояв на ґанку, дивлячись на порожню дорогу. Тітка Надія сиділа на перевернутому відрі біля сараю, закривши обличчя руками.
Олена стояла біля свого авто. Вона подивилася на свою сорочку. Тканина була вимазана чорним мулом і пахла ставком.
Повільно вона розвернулася і пішла назад до повітки.
Собака лежала на тому ж самому місці, на зіпсованій соломі. Вона не намагалася втекти. Її темні очі насторожено слідкували за Оленою: виснажені, але уважні. Тварина чекала, що людина робитиме далі.
Олена знову опустилася на коліна прямо в бруд, ігноруючи те, що остаточно знищить форму. Повідця в неї не було, тому вона відстебнула від своєї розвантажувальної системи запасний нейлоновий ремінець.
— Йди сюди, дівчинко, — тихо сказала Олена.
Собака не вагалася. Вона важко потягнула своє тіло вперед, притискаючись животом до землі, і поклала брудну голову прямо Олені на коліно.
— Я тримаю, — сказала поліцейська, обережно просуваючи ремінець під шию тварини. — Я тебе тут саму не залишу.