Частина 3
За тридцять кілометрів звідти люмінесцентні лампи під стелею місцевого ЦНАПу видавали рівномірне, монотонне гудіння. Марина сиділа за своїм столом, сліпо дивлячись у монітор, де був відкритий реєстр заявників. Її телефон лежав поруч із клавіатурою. Він мовчав від самого ранку.
Вона взяла паперове горнятко з кавою. Напій давно охолов. Щойно Марина підвелася, щоб піти до кулера, телефон коротко завібрував об ламіновану поверхню столу.
Жінка завмерла. Погляд упав на екран. Напис на визначнику світився: «Оксана Василівна — Служба у справах дітей».
Марина затамувала подих, зняла трубку і натиснула кнопку.
— Альо?
— Марино, це Оксана Василівна, — голос чиновниці втратив звичну канцелярську розміреність. Він звучав швидко і напружено, а на фоні було чути гучний стукіт клавіатури. — Ви зараз можете говорити?
— Так, — Марина повільно опустилася назад у робоче крісло. Її пальці міцно вчепилися в пластиковий підлокітник. — Щось сталося?
— Я ще не маю всіх деталей, — сказала соціальна працівниця. — Але швидка щойно привезла в районну лікарню немовля. Дівчинку. Її знайшли покинутою на хуторі за старим лісом.
Марина відчула, як груди стиснуло невидимим обручем.
— Покинутою?
— Вона зараз у реанімації новонароджених, — Оксана Василівна перейшла на сухий, майже медичний тон. — Температура тіла була критично низькою. Не буду вам брехати, стан важкий. Ми не знаємо, чи переживе вона найближчу добу.
Марина дивилася на курсор, що блимав на моніторі, намагаючись змусити мозок обробити ці слова.
— Якщо її стабілізують, — м’якше додала соцпрацівниця, — вона стає дитиною, позбавленою батьківського піклування. Їй знадобиться термінове сімейне влаштування. Тихий дім. Хтось, хто просто триматиме її на руках, поки вона відновлюватиметься. Ваша папка лежить у мене на столі. Я розумію, що це не стандартна процедура і ризики величезні. Мені просто треба знати, чи ви з Андрієм готові до такого.
Марині не потрібно було дивитися на порожнє ліжечко в коридорі своєї квартири, щоб знати відповідь. Їй не потрібно було дзвонити Андрію, щоб запитати його думку.
— Так, — сказала Марина. Її голос був ледь гучнішим за шепіт, але абсолютно твердим. — Ми готові. Будемо в лікарні за двадцять хвилин.
— Я чекатиму вас у відділенні, — відповіла Оксана Василівна.
Марина поклала слухавку. Кілька секунд вона сиділа в офісному шумі, дозволяючи реальності цього ранку остаточно осісти в голові. Потім вона просто взяла сумку, набрала номер чоловіка і вийшла з кабінету.
Тим часом на задньому сидінні службового «Дастера» собака лежала абсолютно нерухомо.
Олена викрутила обігрів салону на максимум, ігноруючи задуху. У машині густо пахло сирою землею, болотом і металевим запахом крові, що сочилася зі здертих собачих лап.
Поліцейська раз у раз зиркала в дзеркало заднього виду, поки вела авто розбитими районними дорогами. Собака не спала. Її темні очі мовчки стежили за деревами, що проносилися за вікном. Тварина виглядала так, ніби трималася на останніх краплях внутрішнього ресурсу.
Вони заїхали на подвір’я місцевого волонтерського притулку — довгої цегляної будівлі на краю промзони. Олена припаркувалася в тіні, відчинила задні двері і м’яко поманила собаку. Тварина не пручалася. Вона важко сперлася на ногу поліцейської, коли вони разом зайшли у фоє.
У приміщенні пахло хлоркою і сухим кормом. Волонтерка Катя підняла очі від журналу реєстрації. Її привітна усмішка миттєво зникла, щойно вона побачила вимазану брудом офіцерку і виснажену тварину біля неї.
— Важкий ранок, Олено? — запитала Катя, виходячи з-за столу.
— Ти навіть не уявляєш, — видихнула поліцейська. — Мені треба, щоб ти її оглянула. Здерті подушечки на лапах, глибоке виснаження, і вона довго пробула в крижаній воді.
Катя обережно присіла навпочіпки, дозволяючи собаці понюхати свою руку. Тварина ледь помітно мазнула язиком по пальцях дівчини, а потім важко зітхнула й опустила морду.
— Де ти її таку знайшла? — запитала Катя, розглядаючи глибокі подряпини на передніх лапах.
— На хуторі Вітренка, — сказала Олена, дивлячись на собаку. — Вона витягла немовля зі старої дренажної труби і гріла в повітці, поки ми не приїхали.
Катя завмерла. Вона підняла очі на Олену, чекаючи, що це якийсь похмурий жарт, але обличчя поліцейської залишалося серйозним. Дівчина знову подивилася на брудну, змучену тварину, і її погляд змінився — у ньому з’явилася глибока, майже відчутна повага.
— Добре, — тихо сказала Катя. — Пішли в теплу воду, дівчинко. Треба тебе відмити.
Олена відстебнула свій нейлоновий ремінець. Собака зробила два кроки за волонтеркою, потім зупинилася і озирнулася на поліцейську.
Олена присіла на лінолеум, щоб бути на одному рівні з твариною. Вона простягнула руку і твердо почухала собаку за вухом, збиваючи суху грудку багнюки.
— Ти свою роботу зробила, — сказала їй Олена. — Далі я сама.
Собака, здавалося, прийняла ці слова. Вона відвернулася і пішла за Катею за металеві двері карантинного блоку.
Олена піднялася. Перша криза минула: дитина була в лікарів, собака — в теплі. Але тиша у фоє лише звільнила місце для питання, яке не давало Олені спокою з того моменту, як вона побачила брудні сліди на схилі.
Вона вийшла до машини, дістала з салону рацію і натиснула тангенту.
— Черговий, це третій екіпаж.
— Слухаю, третій.
— Направте мені криміналіста, — голос Олени став жорстким, робочим. — Хай їде просто до ставка діда Архипа. Я хочу детально розібратися, як саме та дитина опинилася у воді.