Частина 5
Реалістичність ситуації почала тиснути з усіх боків. Периметр скверу остаточно перетворився на щільне кільце синьо-червоних мигалок. Підтягнулися ще кілька екіпажів патрульних, які перекрили рух вулицею. За одним із поліцейських позашляховиків я побачив нашу ветеринарну бригаду: головний лікар уже діставав із жорсткого кейса пневматичну рушницю, швидко перевіряючи тиск у балоні.
У нас виникла колосальна логістична проблема. Ми не могли залишити двісті кілограмів хижака посеред житлового масиву, але силове захоплення зараз означало б катастрофу.
Я натиснув тангенту рації, перемикаючись на закриту адміністративну частоту.
— Ковальчуку, це Денис. Я біля тварини. Ні, він не агресивний, він спокійний. Але послухайте мене уважно. Якщо ветеринари зараз вистрілять снодійним, транквілізатор не подіє миттєво. Нам потрібно від трьох до п’яти хвилин, щоб препарат повністю “вимкнув” нервову систему. У цей проміжок часу лев відчує укол і запанікує. Він почне битися. А зараз його голова лежить на колінах у цивільної. Якщо він смикнеться в стані шоку, ми отримаємо трагедію.
З динаміка прорвався напружений голос директора. Він почав нервово сипати інструкціями, згадувати протоколи безпеки ДСНС, кримінальну відповідальність і можливі позови. Я чув, як він міряє кроками свій кабінет.
— У мене є безпечніший варіант, — жорстко перебив я, не зводячи очей із Марії Андріївни та Атласа. — Але мені потрібно, щоб ви просто зараз авторизували постійний службовий пропуск для цієї жінки. Я маю отримати дозвіл завести її за скло, у внутрішній периметр.
У рації повисла довга пауза, наповнена лише статичним тріском. Нарешті Ковальчук видихнув коротке, здавлено-згодне: «Дій».
Я опустив рацію і знову зробив кілька повільних кроків до лавки.
— Маріє Андріївно, — сказав я максимально м’яко. — Нам треба забрати його з вулиці. Але якщо ми спробуємо загнати його в транспортувальну клітку під прицілами і світлом мигалок, він почне битися. Якщо ви підете з ним поруч… він піде за вами назад до вольєра?
Вона підняла на мене очі, потім знову перевела погляд на лева.
— Я не можу знову його залишити.
— Вам і не доведеться, — пообіцяв я. — Якщо ви допоможете нам відвести його додому, я особисто поставлю для вас стілець у службовій зоні. Прямо впритул до його скла. Ви зможете приходити туди щодня. І сидіти поруч скільки завгодно.
Марія Андріївна глибоко, тремтливо вдихнула і мовчки кивнула. Вона нахилилася, притиснулася чолом до густої шерсті між вухами лева і щось тихо йому зашепотіла. Слова було неможливо розібрати. Атлас лише примружив очі й видав іще одне низьке муркотіння, від якого завібрували гілки найближчих кущів.
Потім, обережно зіпершись долонею на край дерев’яної лавки, жінка важко піднялася на ноги.
Атлас миттєво підвівся слідом за нею. Він потужно струснув своєю масивною гривою, навіть не глянувши в бік патрульних, які продовжували тримати їх на прицілі за якихось двадцять метрів.
Це була найсюрреалістичніша процесія, яку я коли-небудь бачив. Два патрульні екіпажі повільно котилися центром вулиці на швидкості пішохода. Їхні проблискові маячки мовчки спалахували, розчищаючи шлях, сирени були вимкнені. Я йшов за кілька кроків позаду, тримаючи ветеринарну бригаду поруч про всяк випадок.
А в самому центрі цього коридору йшла літня жінка у світлому пальті. Поруч із нею, крок у крок, абсолютно спокійно ступав величезний африканський лев. З кожним рухом його потужне плече ледь помітно торкалося її стегна.