Частина 6
Наступного ранку Марія Андріївна чекала біля службового входу ще до того, як сонце встигло розтопити перший тонкий іній на бетоні. Вона стояла в тому самому світлому пальті, тримаючи в руках цупку полотняну торбу. З неї виглядав товстий, важкий фотоальбом із потертою шкіряною палітуркою.
Я провів її порожньою центральною алеєю до зони великих котячих. Екопарк ще спав, повітря було крижаним і дзвінким, пахло мокрою корою та осінню. Я дотримав своєї обіцянки. У закритому технічному коридорі, просто впритул до товстого акрилового оглядового скла — там, де зазвичай дозволялося перебувати лише зоотехнікам і ветеринарам — я поставив для неї міцний складаний стілець.
Перш ніж сісти, вона дістала альбом. Його сторінки були заповнені трохи вицвілими фотографіями, їхні куточки пожовтіли й закрутилися від років, проведених у сухій африканській спеці. Марія Андріївна майже нічого не говорила. Вона просто гортала важкі аркуші, мовчки вказуючи на знімки з якоюсь тихою, глибокою гордістю.
Я побачив крихітну руду грудочку, яка спала на картатому вовняному пледі. Побачив незграбне левеня, що намагалося вдарити лапою по мотузяній іграшці, але кумедно завалювалося на бік. На іншому кадрі він невпевнено стояв на трьох лапах, а четверта, права, була від самого плеча щільно зафіксована товстим шаром білого медичного гіпсу. Я дивився на ці знімки й розумів, скільки виснажливої праці та безсонних ночей стояло за кожним кадром.
Остання фотографія була зроблена дванадцять років тому. На ній Марія Андріївна, помітно молодша, притискала левеня до грудей. Воно дивилося прямо в об’єктив широкими, вразливими очима, абсолютно залежне від жінки, яка його тримала.
Я перевів погляд від цього крихкого, поламаного маляти на знімку до масивного хижака, що зараз дрімав на підвищенні всередині вольєра. Свідомість відмовлялася поєднувати їх в одну істоту.
Жінка повільно закрила альбом, поклала його на коліна і сіла.
Тієї ж секунди, як металеві ніжки стільця з тихим скреготом ковзнули по бетону, Атлас підвівся. Він повністю проігнорував свій ранковий шматок м’яса, залишений у годівниці. Повільно, важко ступаючи мерзлою землею, він перетнув вольєр і підійшов до скла. Він не метався і не видавав жодних звуків. Просто опустив своє величезне тіло в пил якраз навпроти її стільця.
Марія Андріївна підняла руку і притиснула долоню до холодного акрилу. З ніздрів Атласа виривалася пара, залишаючи на склі зсередини легкий туманний слід. І вони просто залишилися сидіти так, дивлячись одне на одного у ранковій тиші, розділені лише кількома сантиметрами прозорого пластику.