Частина 3
— І не підеш, — сказала Надія.
Галина повернулася до неї так різко, ніби тільки тепер помітила доньку в коридорі. Аліна стояла за порогом східного крила, тримаючи руки подалі від засуву.
— Там лишилися тварини, — сказала Галина.
— Саме тому ніхто не зайде навпомацки. Сергій спершу заблокує ввід і перевірить відсутність напруги.
Захист на щитку уже спрацював. Надія зачинила щитову й поставила працівницю біля входу, щоб ніхто не намагався відновити живлення до приїзду Сергія. Сама вона до вводу не торкалася.
— А опалення? — запитала Галина.
— У цьому крилі його не буде.
— Надворі мокрий сніг.
— Я бачу.
Сергій приїхав за двадцять хвилин у куртці поверх робочого комбінезона. Не вітаючись, поставив сумку з приладами на суху підлогу, механічно заблокував роз’єднувач, зняв запобіжники й прикріпив табличку «Не вмикати! Працюють люди». Перевірив відсутність напруги на вводі та в дальній точці лінії й лише після повторного вимірювання дозволив увімкнути два акумуляторні прожектори із західного складу.
Сергій зайшов першим, за ним Аліна, Надія — останньою. Біля зовнішніх дверей чекала ще одна доглядальниця з переносними клітками й підписаними повідцями. Галина залишилася в освітленому коридорі; сперечатися при Сергієві вона не стала.
Спочатку дійшли до трьох собак, які чекали вечірніх ліків. Сергій поставив акумуляторний прожектор так, щоб він не засліплював тварин, друга доглядальниця читала дозування з журналу, а Аліна подавала таблетки через поворотні годівниці, не відчиняючи хвірток. Воду долили з боку службового каналу, після кожного вольєра вголос називаючи номер.
Ніхто не повернувся туди сам.
У східному крилі було сімнадцять собак. Чотирьом знайшли місця в резервних секціях західного блоку; для решти місця в «Леваді» не було. Партнерський притулок погодився прийняти п’ятьох із кормом і картками щеплень; Аліна домовилася з трьома перевіреними родинами, зокрема з тією, яку вранці знайшла Галина, — по одній собаці, без умовлянь узяти другу. Двох собак прийняла ветеринарна клініка, ще двох — приватна перетримка біля Дунаївців. Галина мовчки дивилася, як Надія погоджує суму, якої не було в місячному кошторисі.
— Це гроші на зимовий корм, — сказала вона.
— Завтра знайдемо, звідки перенести.
— А якщо не знайдемо?
— Тоді повідомимо правлінню суму й строк.
Після розмови Надія повідомила представниці громади про закриття всіх сімнадцяти місць і попросила спрямовувати нові виклики іншим виконавцям.
— На скільки днів? — запитала представниця.
Надія подивилася на Сергія, який знімав кришку нижнього кабельного каналу.
— Поки що не знаю. До ранку надішлю первинний акт.
Собак виводили по одному. Картки кріпили до кліток, ліки й корм пакували окремо, а кожне призначення Надія двічі звіряла за кличкою і номером вольєра.
Біля одинадцятого вольєра стара біла сука вперлася лапами в підлогу й не пішла до переносної клітки. Галина вже піднесла руку, щоб покликати її голосніше, але Аліна попросила всіх відійти від проходу, пригасила прожектор і поклала в клітку знайому підстилку. Собака ввійшла сама за три хвилини; ці три хвилини ніхто не намагався скоротити.
Між виїздами Марія принесла підтвердження, що Рута доїхала без погіршення; Надія поставила позначку навпроти номера акта й повернулася до списку.
До опівночі більшість призначень була підтверджена.
Невлаштованим лишався Тимко. Він чекав у малому вигульному дворику, куди його перевели ще до остаточного знеструмлення. Одна родина тримала кота, друга жила надто близько до дороги, у третьої вже був старий пес, який важко приймав нових тварин.
На ніч Марія дозволила розмістити його у звільненій після Рути карантинній кімнаті з незалежним обігрівом, але лише після завершального прибирання, дезінфекції та висихання поверхонь. Тимка провели туди зовнішнім маршрутом, а вранці повернули до дворика перед зустріччю зі Степаном.
Ще до опівночі зателефонувала координаторка партнерської організації. Сімдесятирічний Степан Базилевич подав заяву на випробувальне утримання Тимка ще тиждень тому. Колись він жив через два будинки від попередньої власниці пса, допомагав лагодити паркан і годував Тимка, коли жінка потрапила до лікарні.
— Я не можу погодити його сьогодні, — сказала Надія. — У нас аварійне переміщення.
— І не погоджуйте. Документи вже перевірили ми. Завтра привеземо пана Степана на знайомство й самі ухвалимо рішення.
Наступного ранку Степан прийшов у потертій коричневій куртці й приніс не повідець чи ласощі, а тонку книжку про садові дерева. Сів на складний стілець у дальньому кутку дворика, розгорнув сторінку із закладкою й почав читати мовчки, зрідка водячи нігтем під рядком.
Координаторка вже оглянула його подвір’я: хвіртка зачинялася, у будинку не було інших тварин, а сестрин син погодився забрати Тимка, якщо Степан потрапить до лікарні. Сам вік кандидата не був причиною для відмови, але організація окремо перевірила, хто допоможе з поїздками до ветеринара й зимовими прогулянками.
Тимко спершу ходив уздовж сітки, потім зупинився за кілька метрів від чоловіка. Степан не кликав його й не відкладав книжку, коли пес понюхав повітря в його бік. За пів години координаторка партнерів сказала, що першу зустріч завершено й наступна відбудеться на їхній території.
— Він мене згадав? — запитав Степан.
— Цього ми не знаємо, — відповіла вона. — Але він зміг залишатися поруч без тиску. Поки що цього досить.
Після другої зустрічі й огляду подвір’я партнерська організація погодила пробне влаштування. Того ж дня вона забрала Тимка з копією робочої картки та звичним кормом; оригінали ветеринарних документів лишилися в архіві «Левади» до остаточного договору.
Коли остання машина виїхала, східне крило стояло порожнє. Надія зайшла туди із Сергієм після повторної перевірки напруги. Пахло мокрою штукатуркою, шерстю й ледь помітною гіркотою нагрітої ізоляції.
Сергій зняв ще дві секції кабельного каналу. За першою стіна була суха. За другою на штукатурці тяглася темна смуга, а оболонка ввідного кабелю потріскалася біля старого з’єднання.
— Ось звідки вибивало, — сказав він. — Волога йшла згори, а тут грілося щоразу, коли вмикали обігрівачі.
Надія присіла біля відкритого каналу, не торкаючись країв. Напередодні Сергій показував їй потемнілу ізоляцію й вимагав залишити лінію без живлення до повного обстеження. Тоді вона відповіла, що п’ятнадцять собак нікуди подіти, й підписала власне тимчасове рішення.
— Кабель міняти весь? — запитала вона.
— Від вводу до розподільчої шафи. І щит аварійного освітлення окремо: він не мав згаснути разом з основною лінією.
Сергій перевірив двоє протипожежних дверей. Одні не зачинялися без сильного поштовху, другі чіпляли підлогу нижнім краєм і залишали щілину.
— Їх теж міняти. Якщо замовимо сьогодні й виробник не затримає, це місяць. Раніше я акт не підпишу.
Галина з’явилася в проході так тихо, що Надія помітила її лише тоді, коли мати нахилилася до робочого журналу. Вона прочитала Сергіїв запис, потім Надіїне уточнення під ним. — Це твоє? — запитала Галина. — Моє. Галина закрила журнал і взяла його під пахву. — Завтра приїде громада. Ти сама підтвердиш, що написала це як фахівчиня й повного закриття не вимагалося…
Щоб прочитати продовження історії — НАТИСНІТЬ кнопку «ДАЛІ» 👇👇👇