Осінній вітер гуляв вулицями Києва, холодний і пронизливий, ніби намагався забратися під тонкий плащ Софії. Вона щільніше притисла руки до грудей, ніби це могло врятувати її не лише від холоду, а й від того пекучого болю, що розривав душу. Жовте листя, шорстке й сухе, гналося тротуаром, кружляючи в безладному танці, і здавалося, що воно так само загублене, як і вона сама. Софія йшла через парк Шевченка, але краса дерев і алей залишалася непомітною — її очі бачили лише одну картину, що намертво закарбувалася в пам’яті.
Годину тому вона поспішала до Антона, стривожена його мовчанням після вчорашньої сварки. Їй здавалося, що з ним щось не так, що він потребує її підтримки. Але те, що вона побачила, перевернуло її світ. Софія стиснула повіки, і перед очима знову сплив той момент: двері його квартири на Подолі відчинилися, а там — незнайома дівчина в спідній білизні, з недбалим виразом обличчя, і Антон позаду, щойно з душу, загорнутий у рушник. «Як ти міг?» — шепотіла вона подумки, повторюючи ці слова, як мантру, щоб хоч якось утриматися на плаву.
Це було не просто зрадою — це відчувалося як удар ножем у спину, що розірвав усі її мрії. Вони з Антоном планували весілля, яке мало відбутися за місяць. Вона вірила йому, бачила в ньому своє майбутнє, свою опору. А тепер усе розсипалося, як картковий будиночок під поривом вітру. Софія схлипнула, не знаючи, куди йти далі; ноги самі несли її вперед.
Раптом у кишені завібрував телефон. Вона неохоче дістала його — на екрані висвітилося ім’я мами, Галини. Мама завжди вміла її заспокоїти, але цього разу Софія сумнівалася, що слова допоможуть. «Мам, весілля не буде!» — її голос тремтів, сльози котилися по щоках, і вона не могла їх зупинити. «Соню, що сталося? Чому?» — у голосі Галини відчувалася тривога, але Софія лише стиснула зуби. «Потім поясню. Просто не буде весілля», — кинула вона й скинула дзвінок, не даючи мамі можливості розпитувати.
Вона не хотіла говорити про це зараз. Їй потрібен був час, щоб зібратися з думками. Парк був майже порожній — лише кілька перехожих поспішали у своїх справах, не звертаючи уваги на її розпач. Софія опустилася на лавку, провела рукою по вологому від сліз волоссю й відчула, як серце стискається від болю. Погляд мимоволі впав на пару, що проходила повз: закохані трималися за руки, сміялися, насолоджувалися моментом. Її груди пронизав гострий біль — ще недавно вона з Антоном була такою ж, мріяла про спільне життя. А тепер усе це зникло, розтануло в холодному осінньому повітрі.
Софія сиділа на лавці в парку Шевченка, вдихаючи холодне повітря, що пахло вологим листям і далеким димом від чийогось багаття. Її пальці тремтіли, коли вона ховала обличчя в долоні, намагаючись стримати сльози, що текли без зупинки. Вона не могла повірити, що її життя, ще вчора таке зрозуміле й сповнене планів, розвалилося за одну мить. Антон, її Антон, якого вона вважала своїм захистом і підтримкою, зруйнував усе. Її думки кружляли навколо однієї фрази: «Чому саме я?» — і відповіді не було.
Вона спробувала встати, але ноги наче прикипіли до землі. Софія зітхнула й знову опустилася на холодну дерев’яну поверхню, відчуваючи, як втома проникає в кожну клітинку її тіла. Їй хотілося зникнути, розчинитися в цьому осінньому вечорі, щоб ніхто не бачив її болю. Але реальність була невблаганною — вона мусила йти додому, до своєї маленької квартири на Оболоні, де чекали стіни, що бачили її щастя з Антоном і тепер стануть свідками її розпачу.
Дорога додому видалася довгою. Кожен крок відлунював у її голові важкими ударами, а вітер гнав їй у спину листя, ніби підштовхуючи до дверей. Коли Софія нарешті зайшла в під’їзд, її зустріла знайома тиша — лише далекий гул ліфта порушував спокій. Вона піднялася на свій поверх, відчинила двері й, не вмикаючи світла, кинулася на ліжко. Обійнявши подушку, вона спробувала заглушити той хаос, що вирував усередині, але сльози все одно лилися, залишаючи на тканині темні плями.
Через кілька хвилин двері тихо скрипнули, і в кімнату зайшла Галина. Мама стояла в дверях у своєму старенькому халаті, тримаючи в руках чашку чаю, від якої йшов легкий пар. Її погляд був сповнений турботи, але вона мовчала, чекаючи, поки донька сама заговорить. Софія підняла голову й зустрілася з її очима. «Мам, Антон мене зрадив», — вирвалося в неї, і голос зірвався на ридання. «Я пішла до нього, думала, щось сталося, а там була вона. Інша. У його квартирі».
Галина завмерла, її рука стиснула чашку міцніше, але вона швидко опанувала себе й підійшла до ліжка. Сівши поруч, вона поклала долоню на плече Софії. «Соню, може, ти щось неправильно зрозуміла? Може, він пояснить?» — її голос був м’яким, але в ньому відчувалася нотка сумніву. Софія різко підняла голову, її очі спалахнули гнівом. «Мамо, я бачила її в спідньому, а він стояв у рушнику! Як це можна неправильно зрозуміти? Ти думаєш, я вигадала?»
Галина зітхнула й відвела погляд. Вона не знала, що сказати, щоб не погіршити ситуацію. Софія відвернулася до вікна, за яким уже стемніло, і тихо додала: «Як він міг… Ми ж планували весілля, мамо. Я думала, що ми разом назавжди». Її слова повисли в повітрі, важкі й болючі, як осінній дощ, що збирався за вікном.