Дарка стояла на кладовищі, міцно тримаючи Мишка й Сашка за руки. Хлопці тремтіли, притискаючись до неї, а Богдан усе горланив, розмахуючи руками: «Я їхній батько, чуєте? Ніякого приюту не буде!» Юрій швидко відвів дітей до машини, шепочучи їм щось заспокійливе. Дарка холодно глянула на колишнього: «Ти попереджений. Ще раз сунешся — пожалкуєш». Богдан сплюнув на землю й пішов геть, хитаючись. Представниця опіки, худенька жіночка в сірому пальті, зітхнула: «Заяви Оксани замало. Треба суд. Але я бачу, як хлопці до вас тягнуться».
Дарка кивнула, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок. Дорогою додому діти мовчали, лише зрідка шморгали носами. Юрій, тримаючи кермо, тихо сказав: «Ми все владнаємо. У мене зв’язки є». І справді, завдяки його знайомим процес пішов швидше. Хлопців забрали в приют лише на кілька днів, а потім Дарка оформила тимчасову опіку. Незабаром Юрій освідчився — без помпи, просто в парку біля фонтану. Вона погодилася, і вони розписалися в РАЦСі, запросивши лише його батьків — привітних лікарів із Києва.
Женя, син Юрія, одразу взяв хлопців під своє крило. Утрьох вони оселилися в одній кімнаті в просторому будинку Юрія на околиці Львова, хоч місця вистачало на всіх. Мишко й Сашко називали Дарку «мамою Дашею», а Женю — «старшим братом». Літо пролетіло непомітно. Богдан зник із радарів, хоч суд так і не довів його вини в смерті Оксани. Дарка подала на розділ майна — половину квартири купили на її спадок від баби, і вона не збиралася лишати це йому. Справою займалися адвокати, особисто не перетиналися.
На роботі все налагодилося — Дарку підвищили до секретаря заступника директора, зарплата зросла. Як опікунці, це було важливо, та й кар’єра додавала впевненості. Але одного дня світ знову затремтів. Хлопці не повернулися зі школи. Дарка обдзвонила їхні телефони — тиша. Юрій, кинувши все, поїхав із поліцією шукати. За годину зателефонував: «Їх забрав Богдан. Усе на камерах». Дарка розридалася: «Господи, що цьому психу ще треба?» — «Не панікуй, його вже вистежили», — заспокоював Юрій.
Він забрав її з роботи, і вони помчали за координатами від поліції. На занедбаній стоянці біля старого гаража стояв Богдан у наручниках, кричав про незаконний арешт. У поліцейській машині сиділи Мишко й Сашко — перелякані, але цілі. Побачивши Дарку, вони вискочили й кинулися до неї в обійми. Вона плакала, гладячи їх по головах, а Юрій стояв поруч, стискаючи її плече. У ту мить Дарка зрозуміла: ці хлопці й чоловік стали її сім’єю, міцнішою за все, що було раніше.
Богдана відвезли до відділку. Слідчий Віктор Іванович пізніше розповів: той планував утекти з дітьми за кордон, але не встиг — камери на кожному кроці його видали. Дарка видихнула з полегшенням. Дома вона зібрала хлопців на кухні, спекла їм млинці з медом — їхній улюблений смаколик. Мишко тихо спитав: «Він більше не прийде?» — «Ні, — твердо сказала Дарка. — Тепер у нас усе буде добре». Сашко додав: «А ти наша мама назавжди?» Вона всміхнулася крізь сльози: «Назавжди».
Юрій сидів поруч, тримаючи її руку під столом. Женя приніс із кімнати настільну гру й запропонував: «Давайте зіграємо, щоб відволіктися». Увечері, коли діти заснули, Дарка з Юрієм вийшли на балкон. Місто світилося вогнями, десь далеко гуділи трамваї. «Дякую, що ти зі мною», — тихо сказала вона. Він обійняв її: «Це я дякую. Ти зробила нас усіх щасливішими». Вони стояли так довго, слухаючи тишу, яка нарешті стала спокійною.