Дарка й Юрій сиділи в піцерії, смакуючи тоненьку «Маргариту» з хрустким краєм. За вікном Личаківська гуділа вечірнім життям — маршрутки снували туди-сюди, а ліхтарі кидали м’яке світло на бруківку. Вони базікали про все — від улюблених книжок до смішних історій із дитинства. Юрій розповів, як колись намагався спекти пиріг із бабусею в селі, а вийшов камінь, яким можна було цвяхи забивати. Дарка сміялася так, що аж сльози виступили. Потім він провів її до будинку Оксани, але всередину не зайшов — у двокімнатці й так було тісно.
Мишко й Сашко раділи Дарці, як рідній тітці. Вони тягали її грати в настільні ігри, показували малюнки й засипали питаннями: «А ти коли до нас переїдеш назавжди?» Оксана всміхалася, дивлячись на це, але в очах проглядала тривога. «Щось Богдан притих, — сказала вона якось увечері Дарці. — Це поганий знак». Дарка знизала плечима: «Може, просто змирився». Але Оксана знала його краще.
За місяць Богдан справді зник із горизонту. Розлучення оформили швидко, без судів — Дарка відмовилася від претензій на квартиру, лишивши йому все. Та затишшя тривало недовго. Він втратив роботу — його скандали з клієнтами дістали начальство. Запої стали частішими, а в голові оселилася нав’язлива ідея: у всіх бідах винна Оксана. Мовляв, обдурила його, народила дітей і тепер хоче аліменти вибити. Ці думки поступово перетворилися на манію.
Він почав стежити за Оксаною. Спершу вона думала, що то параноя — ну хто буде нишпорити за прибиральницею? Але потім помітила його машину біля школи хлопців, його силует біля під’їзду. Богдан уже не ховався — ходив за нею тінню, п’яний і злий. Оксана перестала спати, взяла відпустку й замкнулася вдома. Дарка бачила, як подруга марніє: «Оксанко, ходімо в поліцію!» — «Ні, — відмахувалася та. — Він до дітей не лізе, хай собі нервує».
Але Дарка не могла сидіти склавши руки. Вона сходила до Віктора Івановича, слідчого, що вів справу Наталки. Той розвів руками: «Він за тобою не стежить, заяву від тебе не візьму. Але патруль вишлемо». Поліція забрала Богдана за пиятику на дитячому майданчику, але через три дні він повернувся. Оксана хоч поспала нормально, але Дарка розуміла: це не вихід. Вона радилася з Юрієм, але плану не вигадали. А через тиждень сталася трагедія.
Оксану збила машина навпроти школи. Очевидці казали: якийсь чоловік штовхнув її з тротуару — п’яний, не при собі. Камери зняли Богдана. Його затримали, повели на допрос. Дарка кинулася організовувати похорон і опіку над хлопцями. Мишко й Сашко трималися за неї, благаючи: «Не віддавай нас нікому!» Вона ридала на плечі Юрія, а поруч стояв його син Женя — дванадцятирічний хлопець, що сам утратив маму в аварії. Дарка поклялася на могилі Оксани: «Вашої мами не віддам нікому».
На похороні з’явився Богдан — п’яний, із хрипким сміхом. «Я ваш тато, діти!» — гаркнув він. Дарка ошелешено глянула: «Як тебе випустили?» — «Та вона ж сама впала, коли мене побачила, — реготав він. — Я не штовхав. А от батьківство встановлю, і ніякої опіки тобі!» — «Ти їхньої мами позбувся, а тепер за дітей узявся?» — обурилася Дарка. Він пирхнув: «А ти хто така, щоб мене судити? То ти на мене майно ділити подала?»
Вона кивнула: «Половина квартири — моя спадщина від баби. Не подарую тобі». Богдан заволав на все кладовище: «Осміліла при своєму докторові? Він мені одразу не сподобався!» Дарка холодно відрізала: «Тебе це не стосується. Ще раз наблизишся до мене чи дітей — подам на стеження». Хлопці тримали її за руки, а представник опіки зітхнув: без суду опіку не оформити.