Дарка сиділа на кухні в Оксани, тримаючи в руках чашку з трав’яним чаєм, який та заварила з домашньої суміші. Мишко й Сашко гуділи в сусідній кімнаті, сперечаючись над якимось завданням із праці — щось про шишки й жолуді. Оксана глянула на Дарку: «Як ти з ним усе це терпиш? Я б давно вшилася». Дарка зітхнула: «Раніше думала, що він просто такий — різкий, але свій. А тепер… не знаю. Підозрюю, що в нього коханка є, крім тебе». Оксана гірко всміхнулася: «Крім мене? Та я для нього давно в минулому. І добре, що так».
Тут із кімнати вибігли хлопці: «Мам, нам треба композицію з шишок зробити! А в нас нічого немає!» Оксана безпорадно розвела руками: «Дарко, у тебе в сумці шишок не завалялося?» Та раптом оживилася: «Ні, але я знаю, де їх назбирати! Ходімо в парк біля школи, там повно. Я ще й допоможу скласти — у художній школі вчилася». Оксана зраділа: «Ти мене рятуєш! Я в таких справах — як кіт у математиці, тільки прямокутник намалюю».
Вони вчотирьох вирушили до парку. Поки хлопці ганяли між деревами, збираючи шишки й жолуді, Дарка з Оксаною розговорилися. «Ти молодець, що сама їх тягнеш», — сказала Дарка, дивлячись на близнюків. — «А я от дитину втратила недавно, і Богдану, здається, байдуже». Оксана кивнула: «Він завжди був таким — думає тільки про себе. Мої малі — золото, хоч і бешкетники. Бабуся виручала, поки була жива, а тепер я сама. Їм скоро десять, але одних ще не лишаю».
З парку повернулися з повними пакетами. Дарка майструвала композицію — кораблик із шишок і листя, а хлопці захоплено асистували. За вечором вони здружилися: Оксана з Даркою перейшли на «ти», обмінялися номерами, а діти додали її в свій чат, засипавши фото котиків. Пізно ввечері Дарка попрощалася, відчуваючи несподівану легкість. Богдану вона вирішила нічого не казати — довіри до нього не лишилося. Дома заснула швидко, без тривог. Чоловіка не було, але тепер вона знала: Оксана — не його коханка. Значить, є хтось інший.
Тим часом Юрій Васильович не сидів склавши руки. Яд, яким труїли Дарку, був не з простих — рецептурний, дорогий, у вільному продажу його не дістати. Це наштовхнуло його на думку копнути глибше. Він зателефонував знайомому Роману, який працював у постачанні ліків до аптек Львова. «Романе, привіт! Як дружина, діти?» — почав Юрій. — «Та Катя третього народила, знову хлопець! — засміявся той. — Заходь у гості, подивишся на мою футбольну команду». — «Обов’язково, — усміхнувся Юрій. — Слухай, є питання. От таке-то ліки коли востаннє завозили?»
Роман перевірив: «Пів року тому й ще раз три місяці потому. Одна аптека на Сихові». — «А можеш дізнатися, хто брав і чий рецепт?» — попросив Юрій. За годину прийшло повідомлення: препарат виписала лікарка Ольга Петрівна, давня знайома його батьків, а забрав якийсь Казаков. Юрій ухмильнувся: «Тісний світ». Він набрав Ольгу: «Тітко Олю, привіт! Як дядько Степан?» — «Юрчику, рада тебе чути! — зраділа вона. — Ти ж просто так не дзвониш. Що треба?» — «Ти Казакову ліки виписувала?» — спитав він напряму.
Ольга здивувалася: «Так, а що? Щось із ним?» — «Є підозра, що цим препаратом труять мою пацієнтку», — пояснив Юрій. Вона ахнула: «Жива хоч?» — «Ходить, уявляєш? Дай номер цього Казакова». Ольга зам’ялася: «Йому за дев’яносто, живе з онукою. Вона в «Галицькій Зірці» працює». Юрій глянув у картку Дарки: «Оце так! Моя пацієнтка теж там». — «Я перевірю Казакова, — пообіцяла Ольга. — А ти своїй скажи, хай обережніше». — «Домовились», — кивнув Юрій, відчуваючи, як у грудях загоряється азарт детектива.