Юрій поклав слухавку й усміхнувся сам до себе. Розгадувати цю історію з ядом було цікавіше, ніж гортати медичні журнали. Він набрав Дарку: «Привіт! Як справи?» Вона відповіла не одразу, але голос затремтів від радості: «Ой, Юрію, привіт! Уже на прийом пора?» — «Так, кров би здати не завадило, — сказав він. — Але є дещо важливе. З’ясував, звідки той препарат. Хтось із твого оточення, можливо, з роботи». Дарка здивувалася: «Справді? Хто б це міг бути?» — «По телефону не скажу, треба перевірити. Завтра чекаю тебе, будеш останньою на прийомі. А потім знову кудись сходимо».
Вона засміялася: «Гаразд, приїду. До речі, сто років піци не їла. Знаєш гарну піцерію?» Юрій задумався: «Знаю одну на Личаківській, з дров’яною піччю. Домовились?» Дарка погодилася, і він, поклавши слухавку, ще трохи посидів із дурнуватою усмішкою. Медсестра двічі кликала його, щоб повернути до реальності. Прийом почався, але в голові крутилася думка: чи не занадто він зближується з пацієнткою?
Того ж дня Дарка після роботи заскочила до Оксани. По дорозі купила в пекарні на площі Ринок кілька тістечок із заварним кремом. Сиділи за чаєм, базікали про все на світі. Хлопці, Мишко й Сашко, попросили намалювати їм малюнок для школи — самі вони, як і мама, пензля тримати не вміли. Дарка взялася за справу, а Оксана, смакуючи тістечко, жмурилася від задоволення. Дарка зрозуміла: подруга рідко дозволяє собі такі дрібнички. У грудях защемило від жалю — і від злості на Богдана, який зруйнував Оксані життя.
Тим часом Ольга Петрівна, як і обіцяла Юрію, взялася за Казакова. Додзвонитися до його онуки не вдалося, тож після роботи вона поїхала до нього додому — старий будинок у спальному районі Львова. Двері ніхто не відчинив, але сусідка, впізнавши лікарку, висунулася з вікна: «Ольго Петрівно, а ви не чули? Казаков помер три місяці тому! Онука, Наталка, уже квартиру продає». Ольга здивувалася: «Як це? Мені мали б повідомити!» — «Та ви ж у відпустці були, інший лікар приходив», — згадала сусідка.
Наступного дня Ольга обдзвонила колег, але ніхто не підтвердив смерть Казакова офіційно. Документів не знайшлося — суцільна плутанина. Дарка ж, пам’ятаючи про аналізи, снідати не стала, а на обідній перерві пішла на кухню випити чаю. Там її перехопила Оленка з черговим термосом: «Дарко, тримай шипшину, тобі треба сил набиратися!» Налила повну чашку й побігла варити собі каву. Дарка раптом помітила: Оленка ніколи не п’є свій чай, лише їй пропонує. Скориставшись моментом, вона дістала з сумки баночку, яку взяла для аналізів, і перелила туди трохи напою. Решту вихлюпнула в горщик із фікусом.
«Уже випила?» — здивувалася Оленка, повернувшись. — «Так, смачно, не втрималася», — збрехала Дарка й поспішила втекти. До Юрія вона приїхала з відчуттям шпигунки з фільму. Віддала баночку з шипшиною: «Перевірте це, будь ласка». Він кивнув, відніс зразок до лабораторії й попросив поспішити. Кров здали швидко, і Юрій відзначив: «Виглядаєш краще, Дарко. Колір обличчя повертається». Вони пішли до піцерії на Личаківській, сіли на терасі й пробалакали три години, аж поки не задзвонив телефон. Лабораторія підтвердила: у шипшині — той самий яд.
Юрій викликав поліцію. У відділку їх вислухали, оглянули аналізи й того ж дня затримали Наталку, онуку Казакова, прямо в офісі «Галицької Зірки». Її термос забрали на експертизу. Дарка, домовившись зі слідчим, поїхала додому, а на роботі вибухнув переполох. Директор дав їй тиждень відгулів і відправив усіх на медогляд — раптом Оленка когось іще пригощала. Вдома Дарка усвідомила: Богдана вона майже не бачить уже тижнями. А ввечері він увірвався додому, як вихор, і влаштував скандал: «Де ти вештаєшся? Чому не готуєш?»