Тетяна Василівна кивнула, уважно дивлячись на Марію. «Бачу, — сказала вона, пом’якшивши тон. — Ти справді його любиш. І він тебе», — вона перевела погляд на Сергія. «Тільки сліпий не помітить, як він на тебе дивиться». Ірина повернулася з коридору, тримаючи телефон у руці. «Вибачте, робочий дзвінок. Не завадила?» — «Ні-ні, — Тетяна Василівна підвелася. — Ми вже йдемо. Молодим треба побути вдвох». — «Ви впевнені? — спитала Марія. — Уже пізно, може, чаю?» — «Дякую, але пора, — похитала головою свекруха. — Олено, збирай Дениса». Олена кивнула: «Так, мамо. Денисе, сонечко, додому пора». Хлопчик неохоче відірвався від малювання. «А можна альбом забрати? Тут ще багато місця». — «Бери, — усміхнулася Марія, погладивши його по голові. — І фломастери теж, у мене є ще». — «Дякую! — просіяв Денис. — Ви добра».
Ці дитячі слова розтопили напругу в кімнаті. Тетяна Василівна вперше за вечір щиро всміхнулася. «І правда, Марійко, ти добра. Вибач нас за… — вона обвела рукою простір, — за все це. Ми помилилися». — «Усе гаразд, — кивнула Марія. — Забудьмо й почнімо з чистого аркуша». — «Добра ідея», — погодилася Тетяна Василівна й повернулася до Ірини. «А щодо роботи для Олени — це серйозно?» — «Цілком, — відповіла Ірина. — Нам потрібен відповідальний працівник. Олено, приходь у понеділок на співбесіду, ось візитка». Олена взяла картку й обережно сховала в гаманець. «Дякую. Я прийду». — «І ще, — додала Ірина, — у нас є рієлтор, який шукає бюджетне житло. Може підібрати щось біля офісу». — «Це було б чудово», — кивнула Олена.
У передпокої Тетяна Василівна раптом ніяково обняла Марію. «Пробач стару дуру, га? Я ж за Серьожку хвилювалася. І за Олену з Денисом». — «Розумію, — Марія легенько поплескала її по спині. — Усе добре». Проводивши гостей, Марія й Сергій повернулися до кімнати. Ірина збирала сумку. «Ну, я теж піду. Вам є про що поговорити без мене». — «Дякую, Іро, — Марія обняла подругу. — Ти справжня». — «Та годі, — всміхнулася Ірина. — Якби не я, ти б щось інше вигадала. Ти ж завжди кмітлива. До речі, — понизила вона голос, — гарна ідея з камерами. Я спочатку повірила, що вони справжні». Сергій, почувши це, здивовано моргнув. «Що? То камер немає?»
Марія зніяковіло знизала плечима. «Ну, не зовсім. Одна є — на дверях. А в квартирі… То маленька хитрість. Купила фейкові на базарі, за копійки. Ірина вдавала, що дивиться запис». Сергій розсміявся. «Оце так! А я повірив. Ловко ви їх обдурили». — «Нас обдурили, — поправила Марія. — Ти ж теж купився». — «І заслужено», — кивнув він. Ірина, уже взута, стояла біля дверей. «Ну що, мир?» — «Мир, — усміхнулася Марія. — Поступовий, але мир». — «Чудово, — Ірина чмокнула її в щоку. — Тримай мене в курсі». Двері зачинилися, і вони лишилися вдвоєм. Тиша зависла на мить, ніби обоє не знали, з чого почати після всього.
«Ти, мабуть, стомилася? — нарешті озвався Сергій. — Зміна важка, ще й ці нерви». — «Стомилася, — зізналася Марія, знімаючи медичну шапочку, яку забула скинути після роботи. — Але мені якось легко. Ніби тягар із душі впав». Сергій обережно обійняв її. «Пробач, Маріє. Я був дурнем. Обіцяю, це востаннє». Вона притулилася до нього, вдихаючи знайомий запах — суміш кави й його одеколону. «Вірю тобі. Правда?» — у його голосі змішалися здивування й надія. «Правда, — кивнула вона. — Сьогодні я побачила іншого Сергія — сильного, рішучого. Мені він дуже подобається». Він поцілував її в маківку. «Цей Сергій нікуди не дінеться. Тут назавжди». — «Добре, — Марія позіхнула. — А тепер я в душ і спати. З ніг падаю». — «Звісно, — кивнув він. — Я постелю свіже й чай заварю. Із медом і лимоном, як любиш». Вона вдячно всміхнулася й пішла до ванної, відчуваючи, як гаряча вода змиває напругу останніх днів.