Олена зітхнула, опустивши очі, ніби вперше замислилася над собою. «Мамо, це не зрада, — додала вона, помітивши, як Тетяна Василівна вражено кліпнула. — Просто я нарешті побачила правду. Роками не працювала, жила за чужий рахунок — спочатку за твій, потім за чоловіків, а тепер хотіла на Серьогу спертися. Денис скоро до школи піде, а я йому який приклад подаю?» Ірина, досі мовчазна, схвально кивнула. «Розумний погляд. Краще пізно, ніж ніколи». — «У мене в агентстві є вакансія секретаря, — додала вона. — Нічого складного: дзвінки, клієнти, пошта. Для старту — саме те. Графік зручний, з дев’яти до п’яти, вихідні — субота й неділя. Дениса в садочок водити встигнеш». Олена заморгала, здивована. «Справді? А скільки платять?» — «Тридцять тисяч на випробувальний, потім тридцять п’ять, — відповіла Ірина. — Плюс страховка й зв’язок». — «Це було б… круто, — розгублено мовила Олена. — Дякую, подумаю».
Тетяна Василівна виглядала спантеличеною. Її сценарій — об’єднатися проти «зарозумілої» невістки — розсипався. «Олено, ти серйозно секретаркою підеш? Із твоєю філологією?» — «А що такого? — знизала плечима дочка. — Нормальна робота. Почну, а там, може, курси якісь пройду, виросту». Денис, який досі малював, підбіг до мами й простягнув аркуш. «Мамо, глянь, що я намалював!» На папері була жінка в костюмі з паперами й хлопчик поруч. «Це ти на роботі, а це я, — гордо пояснив він. — Хочу, щоб ти працювала, як мами в садочку. А то питають, а мені соромно, що не знаю». Олена притисла сина, і сльози заблищали в її очах. «Дякую, сонечко. Мама знайде роботу, обіцяю».
Тетяна Василівна розгублено дивилася на це. Її діти раптом стали на бік Марії, і вона не знала, як реагувати. «Ну що ж, — нарешті мовила вона, піджавши губи, — бачу, ви все вирішили без мене». — «Мамо, ніхто без тебе не вирішував, — втомлено сказав Сергій. — Ми просто розставляємо все по місцях. І сподіваюся, ти це зрозумієш». — «Як зрозуміти? — Тетяна Василівна поправила комір. — Що я стара дура й не тямлю сучасних правил?» — «Ні, — Сергій сів поруч. — Що ми з Марією — сім’я. У нас свої закони, і ми просимо їх поважати». Вона мовчала, дивлячись на сина.
Телефон задзвонив, і Ірина глянула на екран. «Вибачте, по роботі. Відповім», — вона вийшла в коридор. Тетяна Василівна скористалася моментом. «Серьожо, я розумію, але я твоя мати. Завжди хотіла тобі добра. Може, перегнула, але з найкращих намірів». — «Мамо, — Сергій узяв її за руку, — добрі наміри не виправдовують поганих вчинків. Якщо ти хочеш мені добра, поважай мій вибір. Моя дружина — Марія, і я її люблю». Вона глянула на нього по-новому. Перед нею був не хлопчик, а чоловік, якого вона не помічала раніше. «Ти правий, синку, — несподівано сказала вона. — Я звикла керувати. На роботі тридцять п’ять років завідувала, удома після тата все на себе взяла. Може, перестаралася?»
Сергій здивовано кліпнув. «Мамо, ти… серйозно?» — «А що мені лишається? — зітхнула вона. — Або визнати, що була надто сувора, або тебе втратити. Вибір простий». Марія, яка слухала мовчки, підійшла й сіла поруч. «Тетяно Василівно, я ніколи не хотіла стати між вами й Сергієм. Моя бабуся казала: сім’я — це ниточки між минулим і майбутнім. Але сім’я — це ще й повага й підтримка». Свекруха глянула на неї уважно, ніби вперше побачила. «Знаєш, Марійко, коли Серьожа тебе привів, я думала, ти за його кошт жити хочеш. Надто самостійна була. За моїх часів дівчата такими не були — скромні, домашні». — «Часи змінилися, — м’яко всміхнулася Марія. — Жінки хочуть бути незалежними. Але це не значить, що ми сім’ю не цінуємо. Я люблю вашого сина більше за життя».