Сергій складав речі, а Марія стояла біля дверей, дивлячись, як він мовчки запихає светри й джинси в сумку. «Сергію, давай поговоримо», — спробувала вона, але він лише похитав головою. «Нема про що. Ти все вирішила сама. Квартира твоя — живи, як хочеш». Двері грюкнули, і Марія лишилася сама. Вона притулилася до стіни й повільно сповзла на підлогу, відчуваючи, як усе руйнується. Сліз не було — лише порожнеча й втома, що розливалася тілом, як холодна вода. Зрештою вона змусила себе встати й почала збиратися на нічну зміну в лікарню. Робота стала єдиним порятунком від думок, що гуділи в голові, наче рій бджіл.
У лікарні її зустріла завідувачка Ніна Петрівна — сивочола жінка з гострим поглядом і короткою стрижкою. «Марійко, ти бліда, як стіна, — зауважила вона, оглядаючи її з ніг до голови. — Що сталося?» — «Усе нормально», — спробувала всміхнутися Марія, але губи тремтіли. «Бачу я твоє «нормально», — похитала головою Ніна Петрівна. — Працюй, але якщо що — я поруч». Нічна зміна тягнулася вічність. Пацієнти спали, апарати тихо гуділи, а Марія сиділа на посту, перебираючи папери без сенсу. Думки поверталися до сварки. Як вони дійшли до такого? Невже п’ять років разом розсиплються через сестру Сергія?
Вранці, повернувшись додому, вона побачила кілька пропущених від Тетяни Василівни. Передзвонювати не стала — сил на нові звинувачення не лишилося. Прийняла душ, лягла в ліжко, але сон не йшов. У голові крутилися слова Сергія: «Егоїстка. Квартира твоя». Телефон задзвонив знову — цього разу старша медсестра з лікарні. «Марійко, вибач, що турбую. Завтра зможеш вийти на заміну? Валентина захворіла, а в нас повне відділення». Марія хотіла відмовитися — відчувала себе розбитою, як старе горнятко, — але подумала, що вдома лише зануриться в темряву думок. «Добре, вийду», — зітхнула вона. — «На скільки днів?» — «Мінімум на три доби. Справляєшся?» — «Справлюся», — відповіла Марія й подумки додала: «Куди ж я дінуся?»
Вона написала Сергієві: «Завтра йду на три доби. У квартирі нікого не буде». Відповіді не дочекалася. Зітхнувши, почала складати сумку на чергування — форма, термос із чаєм, пара бутербродів. Три дні без сімейних драм — хоч якась передишка. А що далі — видно буде. Тим часом Сергій сидів на кухні в маминій квартирі на Дарниці, розмішуючи давно захололий чай. Олена гортала щось у телефоні, час від часу хихотіла. Денис гасав по квартирі з пластмасовим літаком, гудячи, як двигун. «Денисе, тихо! У бабусі голова болить», — ліниво гукнула Олена, не відриваючись від екрана. «Нехай бігає, — зітхнула Тетяна Василівна, масажуючи скроні. — Дитина й так у чотирьох стінах замкнена. От якби в нього своя кімната була…»
Сергій скривився. Останніми днями натяки мами й сестри стали такими відвертими, що їх неможливо було ігнорувати. «Мам, я ж казав — Марія проти», — повторив він утретє за тиждень. «А ти що, під каблуком у неї?» — пирхнула Олена, відкладаючи телефон. — «Тряпка ти, Серього. Я б на твоєму місці давно її на місце поставила. Квартира спільна, ви ж у шлюбі. Маєш право кликати, кого хочеш». — «Юридично вона оформлена на Марію», — нагадав Сергій, стримуючи роздратування. — «Та дурня якась! — сплеснула руками Тетяна Василівна. — У шлюбі все спільне. Так наші діди-прадіди жили. А тепер що? Кожен сам за себе, як на Заході. За моїх часів такого не було».
Сергій відчув, як у грудях наростає гнів. Він любив маму й сестру, але останні дні здавалися суцільним кошмаром. «За твоїх часів, мамо, була інша країна, — тихо сказав він. — І закони інші. Зараз квартира Маріїна, і все». — «Дурень ти, Серього, — відрізала Олена. — Твоя дружина тебе за носа водить, а ти й радий». Сергій гримнув чашкою об стіл так, що чай розлився по скатертині. «Досить! Скільки можна?»