Сергій різко встав із-за столу, чайна пляма на скатертині розтікалася, як його роздратування. «Досить, — повторив він, стримуючи тремтіння в голосі. — Марія працює на двох роботах, щоб платити за ту квартиру. Вона має право вирішувати, хто там житиме». Тетяна Василівна відсахнулася, ніби її вдарили. На її обличчі проступила образа, яку вона вміло підкреслювала. «Ось як ти з матір’ю говориш? У своєї Марійки навчився?» — голос її задрижав, очі заблищали від сліз. «Я вас обох ростила одна, тягнула на собі після смерті батька. Недоїдала, недосипала. А тепер для рідної мами й сестри в тебе місця в серці немає?» Вона театрально притисла руку до грудей і закашлялася.
«Мамо, не починай», — втомлено сказав Сергій. Він знав цей сценарій напам’ять: мама вмикала «жертву», коли втрачала контроль. «Та в тебе серце кам’яне! — не вгавала Тетяна Василівна. — Сестра з племінником у тісноті туляться, а ти… Ех, якби батько бачив, яким ти став!» Цей удар був нижче пояса. Сергій пам’ятав тата туманно — той помер, коли йому було вісім. Але мама часто згадувала його, щоб тиснути на совість, малюючи образ розчарованого батька. Раніше це діяло безвідмовно, але не цього разу. «Тато хотів, щоб я був щасливий, — спокійно відповів Сергій. — А я щасливий із Марією. Це єдине, що вас має хвилювати».
Олена закотила очі. «Ой, та годі тобі. Розведися з нею, і край. У мене є на прикметі класна дівчина — сама підійде, ще й борщ зварить. І батьків поважає, до речі». Сергій різко відсунув стілець і пішов до кімнати, яку ділив із Денисом останні дні. Хлопчик сидів на ліжку, зосереджено складаючи конструктор із тьмяного пластику. «Дядьку Серьожо, я хочу додому», — раптом сказав він, піднявши очі. «Ти ж удома», — здивувався Сергій. «Ні, до себе додому, — Денис шморгнув носом. — Там у мене була своя кімната, і тато дозволяв дивитися мультики». Сергій присів поруч. «А де твій тато зараз?» — «З новою тьотею живе. Мама сказала, він нас покинув, бо поганий. А я думаю, він хороший. Просто мама весь час кричить».
Сергій не знав, що відповісти. Олена рідко ділилася подробицями своїх стосунків — просто з’являлася з новими чоловіками, які так само швидко зникали. У кишені задзвенів телефон. Повідомлення від Марії: «Завтра йду на три доби. У квартирі нікого не буде». Він перечитав кілька разів, відчуваючи гіркоту. Невже вона думає, що він приведе Олену, поки її немає? Від цієї думки стало млосно. Хотів відповісти, але слова не складалися. Вибачитися? Чи запевнити, що нікого не приведе? Чому він має виправдовуватися перед дружиною?
Олена зазирнула в кімнату. «Серього, від кого смска?» — «Не твоя справа», — буркнув він, але вона вихопила телефон із рук. «Ого, від твоєї Марійки! Пише, що на три доби звалює», — її очі спалахнули. «Слухай, це ж шанс!» — «Який шанс?» — насупився Сергій. «Та зайти, подивитися квартиру! Я давно хочу глянути, що там за палац, через який стільки галасу». — «Олено, припини», — відрізав він. — «Ніхто нікуди не піде». — «Та ну тебе, — пирхнула сестра. — Просто зайдемо, подивимося. Що, квартира нас з’їсть?»
Сергій уявив, як Олена ходить їхньою квартирою, чіпає речі Марії, коментує все своїм їдким тоном. Від цієї картинки стало ніяково. «Ні, — твердо сказав він. — Навіть не думай». Олена стрельнула в нього презирливим поглядом. «Боїшся її. Вона тебе геть залякала». — «Я не боюся. Я поважаю її простір», — терпляче пояснив він. «Тьху», — сплюнула Олена й вийшла, грюкнувши дверима.
Сергій потер обличчя руками. Коли його життя стало таким хаосом? Ще місяць тому вони з Марією планували майбутнє, а тепер він спить на дитячому ліжку й свариться з сестрою через власну квартиру. Як до цього дійшло?