«Люди міняються», — визнала Ганна. — «Питання, чи досить вони змінилися, щоб прийняти тебе й Соломію такими, як ви є, а не такими, якими хочуть бачити». Вона відклала сніжинки й глянула пильно. «Ти хочеш повернутися, бо сумуєш? Чи бо думаєш, що сім’я має бути саме такою?»
Питання вдарило сильно. Олена роками намагалася влізти в рамки батьківської «нормальності» — їхньої церкви, стандартів, успіху. Навіть вагітність судили через сором. Тієї ночі їй наснився дім дитинства — чистий, тихий, із пластиком на меблях і фото, де всі усміхаються правильно, але очі мертві. А потім хата Ганни — хаотична, тепла, повна книжок, трав і життя. В одному світі панувала видимість. В іншому — правда.
Через тиждень Олег і батьки з’явилися одночасно — зіткнення минулого й сьогодення, якого Олена боялася, але чекала. Ганна підготувалася по-своєму: прибрала головну кімнату, але лишила трави, камені й зошити. «Це я», — сказала вона, коли Олена запропонувала сховати дивне. — «А це ти, якою стала тут. Нема сенсу прикидатися».
Батьки приїхали першими. Їхній блискучий позашляховик, із хромованими дисками, виглядав чужим серед простоти лісу. Мама вийшла обережно, у квітчастій сукні й кардигані, ніби йшла до церкви, а не в хащі. Тато рухався повільно, блідий після хвороби, його колись владна постать згорблена від часу й слабкості.
Реакція батьків на хату була очікуваною. Мама ледве ховала гримасу, оглядаючи грубі дерев’яні стіни й полиці з пучками трав, а тато кашлянув, ніби від різкого запаху сушеної м’яти. Їхні натягнуті усмішки кричали: вони терплять, а не приймають. «То тут ти жила?» — спитала мама, силкуючись звучати байдуже, але осуд просочувався крізь слова. «Тут ми знайшли притулок», — м’яко поправила Олена, — «коли не було куди йти».
Знайомство з Соломією вийшло ніяковим, але зворушливим. Мама, попри свої недоліки, розчулилася, побачивши внучку. Соломія, що впевнено сиділа й хапала все довкола, розглядала їх із допитливістю. «Яка гарненька», — прошепотіла мама, і сльози заблищали в її очах. — «Носик твій, Оленко». Тато мовчав, але його погляд потеплішав, коли Соломія потягнулася до його пальця крихітною ручкою.
Через годину приїхав Олег — і не сам, а з батьками, що додало напруги. Хата раптом наповнилася трьома групами людей, кожна з яких бачила майбутнє Олени й Соломії по-своєму. Батьки Олега, у охайних светрах і з міською виправкою, почувалися незатишно в лісі. Його мама привезла пакунок із дитячим одягом і іграшками, вручаючи їх із виглядом добродійниці. «Ми хочемо бути частиною життя внучки», — заявила вона, зиркнувши на батьків Олени з тонким натяком на перевагу.
Ганна спостерігала за цим хаосом із холодною відстороненістю, подавши каву в потертих горнятках і хліб із маслом, але майже не втручалася. Її мовчазна присутність була для Олени опорою в бурі емоцій. Розмови виявилися промовистими. Батьки Олени пропонували гроші на коледж, якщо вона повернеться, але з умовами: церква щонеділі, «пристойність» і мовчазне ігнорування її «гріха». Батьки Олега натякали на весілля, як у них самих колись, щоб обидві сім’ї допомогли Олегу з освітою, а Олена чекала б своєї черги.
Під час цих дебатів Соломія захникала, перевантажена гамором і напругою. Ганна тихо винесла її на ганок, давши Олені простір. «Я ціную ваші пропозиції», — сказала Олена, вислухавши всіх. — «Але я вирішую, що краще для нас із Соломією. Не для вашої зручності». «Звісно, люба», — відповіла мама з натягнутою усмішкою. — «Ми просто хочемо, щоб ти повернулася на правильний шлях».
«Я не зійшла з шляху», — відрізала Олена, відчуваючи нову силу. — «Я йду іншим. Мене прийняли в Чернігівський коледж на екологію — стипендія для батьків-студентів. Ганна допомогла підготуватися». Тиша зависла, а потім вибухнула запереченнями: «Це ж далеко», «А права Олега?», «Ми вже все приготували».