«А де в цих планах моє місце?» — спитала вона, її голос був спокійним, але різким, як лезо. — «Крім як бути нянькою для Соломії, поки ти вчишся?» Олег розгубився, його впевненість тріснула. «Ну, ти ж… ти теж могла б учитися, Лєнко. Ми б усе владнали. Мої батьки шкодують, що я так вчинив. Вони хочуть допомогти».
«То твої батьки знають про Соломію?» — уточнила Олена, звівши брови. Олег нервово заворушився. «Так, знають. Спочатку було важко — вони ж старої закалки. Але дитина все міняє. Вони хочуть бачити внучку», — він продовжував, малюючи майбутнє, де Олені довелося б відсунути свої мрії, щоб підлаштуватися під його життя. Ганна сиділа мовчки, її погляд ставав дедалі колючішим, ніби вона бачила крізь його слова.
Вона заговорила лише раз, коли Олег сказав, що його мама могла б доглядати Соломію, бо «виростила ж чотирьох». «Олена сама виховує Соломію від народження», — холодно зауважила Ганна. — «Вона й без того справляється». Олег поспішно відступив: «О, звісно, я не те мав на увазі. Просто підтримка…»
Олена помітила: Олег говорив лише про свої бажання, плани його батьків, очікування суспільства, але не спитав, чого хоче вона чи що потрібно Соломії. Він не поцікавився її життям, уподобаннями доньки, її розвитком. Коли він узяв Соломію на руки — незграбно, з нервовим смішком, — вона глянула на нього з серйозною дитячою пильністю. Не плакала, але раз у раз озиралася на Олену й Ганну, шукаючи знайомого тепла.
«Яка вона гарна», — прошепотів Олег, і в його голосі бриніло щире захоплення. — «Очі мої». «Очі її власні», — тихо поправила Ганна, її тон був захисним, як у вовчиці. Олег поїхав, пообіцявши повернутися завтра. Олена впала на стілець на ганку, виснажена. «Що думаєш?» — спитала вона Ганну, яка весь цей час була тихо пильною.
Ганна помовчала, зважуючи слова. «Думаю, він старається — наскільки вміє. Але його майбутнє крутиться довкола нього, а не вас із Соломією». «Він її батько», — сказала Олена, відчуваючи тягар біології. «Біологія — не доля», — відрізала Ганна. — «Повір мені».
Наступного дня сталася ще одна несподіванка — дзвінок від мами через Софію. «Оленко? Це ти?» — її голос тремтів крізь тріскучий зв’язок. «Так, я», — відповіла Олена, відчуваючи клубок туги й образи в горлі. «Ми так переживали. У тата три тижні тому був інфаркт». Ця новина вдарила, як обухом. Хоч би якими були батьки, вона не бажала їм зла.
«Він… він живий?» — спитала вона, стискаючи слухавку. «Так, одужує. То легкий напад, слава Богу. Але це нас змінило, Оленко. Ми зробили страшну помилку. Хочемо виправити». Розмова закінчилася проханням повернутися, привести Соломію, стати сім’єю. Мама обіцяла, що все буде інакше — вони зрозуміли, що обрали репутацію замість любові. «Ми зробили вам кімнату», — додала вона. — «Допоможемо з коледжем. Тато хоче знати внучку».
Але крізь теплоту й каяття Олена відчула знайоме: мама не вибачилася за те, що вигнала її в мороз із вагітним животом. Не визнала завданого болю, лише хотіла повернути «нормальність» на своїх умовах. Після дзвінка Олена застала Ганну за чудним заняттям — та показувала Соломії паперові сніжинки, пояснюючи їхню будову, хоч був червень.
«У тата був інфаркт», — сказала Олена без вступу. — «Вони хочуть, щоб я повернулася». Ганна підняла очі, її обличчя лишилося спокійним. «І ти хочеш?» — «Не знаю», — Олена опустилася на стілець, дивлячись, як Соломія вправно грається зі сніжинками. — «Частина мене сумує за ними. Вони ж мої батьки. Але інша пам’ятає, як я стояла в снігу без даху».