«Можна глянути?» — попросила Олена. Ганна на мить застигла, потім кивнула. «Зелені — наука. Коричневі — особисте. Бери зелені». Олена відкрила один із них. Сторінки були списані дрібним почерком Ганни, з малюнками рослин, графіками температур і дощів — записи такі детальні, що нагадували вірші. «Це неймовірно», — щиро сказала Олена. — «Тобі б це видати».
Ганна пирхнула. «Роками друкувала. Журнали, статті. Потім кинула». «Чому?» — здивувалася Олена. «Набридли інтриги, рецензії, боротьба за гроші. Наука має бути про правду, а не про чиє ім’я зверху», — відрубала Ганна, повертаючись до плетіння. Спиці цокали ритмічно. — «Тут я сама собі господиня. Мої записи чисті».
Олена гортала сторінки, зупинившись на малюнку квітки — детальному, аж до жилок. «Це так гарно. Я не знала, що вчені так малюють». «Колись усі вчені були художниками», — відповіла Ганна. — «Леонардо, Дарвін — вони бачили й творили. А потім нас розірвали на шматки, розділили науку й мистецтво. Але це просто різні погляди на той самий світ».
Повертаючи зошит, Олена знову глянула на сині двері. За десять днів вона обнишпорила кожен куток хати, крім того, що ховався там. Табличка «Не заходити» тримала її на відстані, але цікавість пекла. «Ганно», — обережно почала вона, — «я знаю, це не моя справа, але та кімната… Кімната Марійки. Марійка — це твоя…»
Хата ніби охолола миттєво. Ганна різко кинула спиці, її обличчя закам’яніло. «Ти права», — тихо сказала вона, але в голосі бриніла загроза. — «Це не твоя справа». Вона встала, відклала плетіння. «Я лягаю рано. Перевір піч перед сном». Двері до її кімнати грюкнули з глухим звуком, лишивши Олену з почуттям провини.
Наступного ранку напруга висіла в повітрі. Ганна була ввічливою, але відстороненою, зосередженою на підготовці до приїзду Миколи. Олена допомагала, бавила Соломію й трималася подалі. Ближче до обіду за вікном загудів двигун. Олена виглянула й побачила старий снігохід «Буран» із санями, навантаженими мішками. Ним керував чоловік у теплій куртці — середнього віку, із зморшками від сміху біля очей і спокійною вдачею, що гасила Ганнину різкість.
«То ти та гостя, про яку Ганна казала», — усміхнувся він, знімаючи рукавиці. — «Я Микола. Учу в школі в Славутичі, коли не розвозжу припаси лісовими відлюдникам». «Кого ти відлюдником називаєш?» — буркнула Ганна, але без злоби. — «Каву привіз?» «Два кіло, темного обсмаження», — відповів він, дістаючи з рюкзака плюшевого зайця. — «Для малої. Жінка настояла».
Соломія, у саморобній переносці від Ганни, зацікавлено глянула на іграшку. «У твоєї дружини гарний смак», — щиро сказала Олена, зворушена. Поки розвантажували припаси, Микола з Ганною рухалися злагоджено, ніби давні товариші, обмінюючись короткими фразами й поглядами. Пізніше, за горнятками кави, яку Ганна назвала «майже пристойною», Микола розповів новини. Завірюха наробила біди — світло в Славутичі досі не скрізь було, школа стояла закрита.
«У центрі міста досі притулок для тих, хто без тепла», — додав він, пильно глянувши на Олену. — «Там є допомога для таких, як ти. Тимчасова». Намір був ясний — у Олени з Соломією з’явилися варіанти, якщо вона захоче піти. Але Ганна різко втрутилася: «Дівка з малою лишаються тут, поки не вирішать, що далі. Їй не треба притулків і чужих носів у її справи».
Микола підняв брову. «Щедро з твого боку, Ганно». «Практично», — відрізала вона. — «Місце є. Вона помагає. З малою клопоту нема». Олену огорнуло полегшення, але тут же накотила невпевненість. Ганна давала притулок, але чи це найкраще для Соломії?