Життя в лісі з ексцентричною Ганною не нагадувало мрії Олени про майбутнє для себе й Соломії, але дарувало відчуття захисту. «Якщо ти впевнена, що ми не обтяжуємо…» — обережно почала вона, дивлячись, як Ганна розкладає припаси від Миколи — мішки з борошном, гречкою й банками тушонки, що пахли м’ясом і спеціями. «Ми б лишилися. Поки не зрозумію, що далі». Ганна коротко кивнула, ніби це давно не питання.
Микола стежив за їхньою розмовою з тихою уважністю. Перед від’їздом він відвів Олену вбік, коли Ганна пішла до печі. «Ганна рідко кого впускає в своє життя», — тихо сказав він. — «Якщо ти з малою тут, вона в тобі щось розгледіла». Він усміхнувся краєчком губ. «Вона добра, хоч і колюча. Життя її пошарпало, але серце в неї живе». Його погляд ковзнув до синіх дверей, потім повернувся. «Будь терплячою. Там старі рани».
Микола поїхав, пообіцявши повернутися за два тижні, і хата повернулася до звичного ритму, але з дрібними змінами. Ганна почала вчити Олену не лише гріти піч чи варити юшку, а й практичних умінь для лісу. «Знання — єдине, що не віднімуть», — казала вона, показуючи за травником, як знайти їстівні рослини. — «Гроші, хата, люди — все тлінне. А що в голові — твоє назавжди».
Грудень приніс тиху різдвяну радість, якої Олена не сподівалася. Вона звикла до гамірних свят із ялинкою й колядками, але тут усе було інакше. Одного вечора Ганна притягла маленьку сосонку, поставила в куток і дістала коробку з прикрасами — дерев’яними зірками й шишками, пофарбованими сріблом. «Щоб мала тішилася», — буркнула вона, киваючи на Соломію, яка тягнулася до гілок крихітними ручками. Олена відчула тепло в душі — не гучне, але справжнє.
Олена почала сприймати хату як дім — думка, що дивувала її саму. Їй бракувало стабільної гарячої води чи зв’язку, але не бракувало гніту, сорому чи брехні заради батьківської репутації. Тут усе було просто: роби своє й будь собою. Помилилася — Ганна вкаже й навчить. Зробила добре — отримаєш кивок чи «нормально». Це не було звично, але дарувало мир.
Ночі з північним сяйвом стали особливими. Соломія спала в колисці, Ганна розповідала про мандри Карпатами й Поліссям — як шукала рідкісні трави, спала в снігу, чула вовків. Олена вперше за довгий час відчувала спокій. Але питання про кімнату Марійки не зникало. Хто вона? Що сталося? Чому Ганна, яка так уміло піклується про Соломію, живе сама з цими загадковими дверима?
Зима міцнішала, сковуючи ліс льодом. Олені виповнилося вісімнадцять — день минув тихо. Ганна дістала медовий торт із горіхами й листівку від Соломії з відбитком її ніжки, намальованим вугіллям. «Щоб пам’ятала, звідки початок», — сказала вона, і в її голосі пробилася ніжність.
Микола приїздив регулярно, привозив крупи, теплий одяг і плітки зі Славутича. Іноді лишався, розповідав про школу, де вчив історії й традицій. Через нього Олена дізнавалася про світ за лісом. «У школі є програма для молодих батьків», — якось обмовився він, чистячи сніг із ганку. — «Деякі вчаться, маючи дітей». Олені защеміло в грудях. До Соломії вона мріяла про університет, але все зникло з тестом на вагітність.
«Як це можливо?» — здивувалася вона. — «Я не можу просто прийти в школу з малою й без документів». Микола глянув на Ганну, яка чистила картоплю, удаючи байдужість. «Є способи», — відповів він обережно. — «Якщо цікаво». Розмова затихла, але думка засіла. Може, освіта ще не втрачена?
Січень приніс лютий мороз. Генератор гудів на останньому подиху, і Ганна лагодила його, бурмочучи. «Старий кінь», — гладила вона машину з ласкою. — «Ще трохи протягнеш». Але однієї ночі, коли мороз сягнув мінус тридцяти, генератор захрипів, кашлянув і затих. «От чорт!» — спокійно сказала Ганна. — «Знала ж, що доживає».