Тиждень Василь не виходив із кімнати. Просив Олену приносити їжу, але до їдальні не спускався. Тим часом Мар’яна не гаяла часу. Увечері, коли Василь замкнувся в кімнаті, вона сіла до Сашка на кухні й шепнула:
— Твій старий уже не тягне, Саш. Пора тобі стати головним. Бери бізнес, а його — в пансіонат. Нам своє життя будувати треба.
Сашко прийшов до нього наприкінці тижня, поважний і знервований. Без зайвих вступів він почав:
— Тату, давай серйозно поговоримо. Передай мені бізнес. Я готовий узяти все в свої руки.
Василь одразу зрозумів, чиї це слова. Мар’яна не гаяла часу. Старий потер скроні, відчуваючи, як пульсує голова, і врешті махнув рукою:
— Забирай, Сашку. З завтрашнього дня бізнес твій. Але я цього сорому не терпітиму. Здайте мене в пансіонат для літніх. Жити з вами не хочу — довго не протягну.
Сашко зрадів, але про пансіонат промовчав. Василь сподівався, що син передумає, але помилився. Він заморозив усі рахунки, залишивши Сашкові лише довіреність на управління видобутком. Наступного дня, коли документи були готові, вони повернулися додому. На подвір’ї вже стояв чемодан, а Мар’яна, сяючи від щастя, кинулася обіймати Сашка.
— Ну що, батя, прощайся з усіма! Їдемо в пансіонат! — весело вигукнула вона.
Сашко підтакнув:
— Давай, тату, поживи там. Там догляд, усе як треба. Грошей купу треба платити, але ми впораємося, видобудемо ще.
Мар’яна розсміялася вголос, не приховуючи тріумфу. Василь відвернувся до вікна машини, сльоза скотилася по його зморшкуватій щоці. Він до останнього не вірив, що син так вчинить.
У пансіонаті під Києвом Василь Іванович трохи відійшов душею. Спочатку йому було важко звикнути до нових стін і чужих облич, але згодом він знайшов спільну мову з іншими мешканцями. Вони годинами гомоніли про життя, згадували молодість, грали в шахи на веранді. Та спокій тривав недовго — щодня йому дзвонили з підприємства, і новини були одна за одною гірші.
— Василь Іванович, у нас біда! Контракти з поляками зірвалися, зарплату затримали, податківцям хабаря не занесли вчасно! — кричав у слухавку заступник Іван, захлинаючись від хвилювання. — Працівники вперше за двадцять років страйк влаштували, уявляєте?
Старий лише хитав головою й мовчав. А потім прийшла ще одна звістка: Сашко розлучається з Мар’яною. Блондинка, як справжня акула, відкусила від нього все, що могла, — забрала машину, квартиру в центрі Києва й навіть частину заощаджень.
Але бізнес офіційно лишався за Василем, і тут вона прорахувалася. Сашко залишився ні з чим, як кажуть, біля розбитого корита. Подейкували, що Мар’яна, забравши все, подалася до столиці шукати нового багатія. Її бачили в ресторанах на Хрещатику — так само зухвалу, із тими ж білосніжними зубами.
Василь знав, що рано чи пізно син прийде з покаянням. Так і сталося. Одного пізнього вечора Сашко увірвався до пансіонату, проігноруривши всі правила відвідувань. Він упав перед батьком на коліна, заливаючись сльозами.
— Тату, прости мене! Я був дурнем, осліп, повірив їй… Усе втратив через свою дурість! — схлипував він, витираючи обличчя рукавом.
Василь мовчки підвів його з підлоги, підійшов до старої шафи й дістав звідти пожовклу теку.
— Що це? — тремтячим голосом спитав Сашко.
— А це, синку, документи з дитбудинку в Борисполі. Ми з мамою взяли тебе звідти, коли тобі було два роки. А ось тут — усі твої болячки: як ми з Наталею возили тебе по лікарях, як ночі не спали, щоб ти видужав. Бачиш, скільки сил у тебе вклали?
Сашко знову впав на коліна, ридаючи ще голосніше. Персонал пансіонату збігся на шум, але він не зважав. Потім сам зібрав батькові речі й перевіз його назад додому. Увечері, сидячи на веранді, він підійшов до Василя й тихо сказав:
— Тату, я зроблю все, щоб ти мене пробачив. Кажи, що хочеш — я виконаю.
Василь глянув на нього, довго мовчав, а потім промовив:
— Тоді їдь на нашу дільницю в Карпати. Працюватимеш там простим промивальником — руки в холодній воді, спина гнута. Я з тебе людини не зробив, то хай природа спробує.
Сашко кивнув, не вагаючись. Василь поплескав його по плечу й додав:
— Матінка-Земля сувора, але справедлива. Може, хоч вона тебе розуму навчить.
Старий відвернувся до вікна, дивлячись на темряву, а в голові крутилася думка: «Може, ще не все втрачено?»
Пройшов рік, відколи Сашко поїхав працювати на дільницю в Карпати. Василь Іванович повернувся до свого будинку під Києвом і нарешті відчув, що може видихнути. Він знову взяв бізнес у свої руки, хоч і не так активно, як колись. Найняв нового управляючого — молодого хлопця з Ужгорода, який знав толк у видобутку й не боявся брати на себе відповідальність.
Завдяки йому справи пішли вгору: контракти з поляками відновили, страйки припинилися, а податківцям усе платили вчасно. Бізнес знову дихав на повні груди. Старий частіше сидів на веранді, п’ючи чай із липою, і думав про те, як усе склалося.
Сашко писав листи — нечасто, але регулярно. У перших повідомленнях він скаржився: холодна вода в річці пронизує до кісток, руки тремтять від утоми, а спина болить так, що спати неможливо. Але з часом тон змінився. Він почав розповідати, як навчився розводити багаття під дощем, як потоваришував із місцевими робітниками, які спершу косо на нього дивилися.