Одного разу навіть написав: «Тату, я вперше відчув, що таке заробити свої гроші. Купив собі чоботи — і гордий, як дурень». Василь читав ці рядки й усміхався — може, Карпати таки зроблять із нього людину.
Якось восени Сашко приїхав додому без попередження. Василь саме сидів на веранді, коли побачив, як син виходить із старенького автобуса, що курсує між селами. Сашко був худіший, але міцніший, із загрубілими руками й засмаглим обличчям. У руках тримав невеличкий пакунок, загорнутий у газету.
— Тату, привіт, — ніяково усміхнувся він, підходячи ближче. — Я тут дещо привіз.
Василь кивнув, запросив сина сісти й розгорнути пакунок. Усередині лежала дерев’яна шкатулка, грубо, але старанно вирізана.
— Сам зробив, — пояснив Сашко, почервонівши. — Там, у горах, один дядько навчив мене теслярству. Це тобі.
Старий узяв шкатулку, провів пальцями по шорсткій поверхні й відчув, як у горлі стискається клубок. Він мовчав, але очі його блищали. Сашко продовжив:
— Я багато думав там, у Карпатах. Про маму, про тебе, про те, як усе зіпсував. Прости, тату, якщо зможеш. Я хочу повернутися до бізнесу, але не так, як раніше. Допомагатиму тобі, вчитимусь усе з нуля.
Василь глянув на сина — уже не того розбещеного мажора, а чоловіка, якого загартувала праця й природа. Він поклав руку йому на плече й тихо сказав:
— Повертайся, синку. Але пам’ятай: усе, що маєш, тримай міцно. Бо втратити легко, а повернути — ой як тяжко.
Поки Сашко розповідав, Василь глянув на старе фото Наталі, що стояло на столику поруч. Її тиха усмішка ніби благословляла цей вечір — їхнє примирення.
Того вечора вони довго сиділи на веранді, пили чай і дивилися на захід сонця над лісом. Василь відчув, що вперше за багато років його серце спокійне. Може, доля дала їм другий шанс — і цього разу вони його не змарнують.