Але Ігор Павлович мусив знати напевне. І не тому, що не допоміг би чужій дівчині – він би підтримав Олену за будь-яких обставин. Вона залишилася сама-самісінька, без даху над головою, без рідних, ще й із немовлям на руках. Як можна пройти повз таке горе? Та ніяк – це ж не по-людськи.
Він би ніколи не зміг відвернутися. Але правда була потрібна йому самому. Якщо Олена – його донька, то це ж справжнє щастя, дар небес. Що може бути ціннішим? Так, колись кохана жінка розбила йому серце, вибравши розкіш замість нього. Але ж дитина – це зовсім інше. Ігор Павлович вважав своє життя сірим і порожнім.
Принаймні, сам собі в цьому зізнавався. Кар’єру він збудував гідну – головний лікар районної лікарні, повага колег, стабільна зарплата в сорок тисяч гривень. Але хіба це заповнить душевну пустку? Сім’я – ось чого йому бракувало завжди.
Та удар від зради Надії був надто сильним. Він так і не оговтався, хоч як намагався. Знову повірити жінкам? Та це ж маячня якась. Ігор Павлович переконав себе: якщо раз обпікся, то доля ще не раз кине його в те саме пекло. Тож він поринув у роботу – рятував пацієнтів, викладався на повну.
Це стало не лише його покликанням, а й порятунком. Доки був у лікарні, не лишалося часу грузнути в спогадах чи жаліти себе. Додому повертався лише спати – сил на щось інше просто не було. Так минали роки, і здавалося, що вже нічого не зміниться. Але донька – і ще внук! – могли б стати його промінчиком світла.
Може, доля нарешті зглянулася й дала шанс відчути, що таке справжня сім’я? Він би для них усе зробив – усе, що в його силах, а можливостей у нього вистачало, це без сумніву. «Нікуди мені їхати, – задумливо мовила Олена, дивлячись кудись у порожнечу. – І йти нікуди. Не знаю, як житиму далі з малим. Його ж, мабуть, у мене заберуть».
«Яка з мене мати? Ні хати, ні роботи, я його навіть прогодувати не зможу». «Як це нікуди? – здивувався Ігор Павлович. – Ти ж десь жила до цього? Якщо ти з дитбудинку, то держава мала дати тобі житло. Чи не дали? Розказуй усе, як є, я допоможу, чим зможу, обіцяю».
Олена й справді не мала на кого покластися в цьому чужому світі. Вона ладна була вхопитися за будь-яку соломинку, аби врятувати сина. Але чому цей чоловік – удвічі старший за неї, майже незнайомий, який випадково врятував і її, і дитину – так переймається? – подумала вона. Та вибору не було. Ігор Павлович став єдиною людиною, яка простягнула руку допомоги, і дівчина виклала все, як на сповіді.
Розповіла, як держава виділила їй маленьку кімнатку в гуртожитку в Умані – стареньку, з облупленими стінами, але свою. А потім місцеві ділки, що крутили афери з нерухомістю, обманом відібрали її. Не тільки Олену кинули на вулицю – разом із нею постраждали й інші сироти, її сусіди по гуртожитку. Усі вони, наївні, повірили «добрим» ріелторам, які обіцяли обміняти їхні комірчини на нормальні квартири. Підроблені документи, пара підписів – і все, лишилися ні з чим.