«Як же так вийшло?» – сплеснув руками Ігор Павлович, слухаючи Олену. – «Це ж найпростіша схема, стара, як світ! Невже вас у дитбудинку нічому не вчили? Це навіть школяр зрозуміє!»
«Як бачите, – зітхнула Олена, опустивши очі. – Але я їх не звинувачую. Самі винні, що повелися на таке. Мені ще трохи пощастило, принаймні, тоді так здавалося. Це ж не одразу сталося».
Вона розповіла, як переїхала до Умані, оселилася в тій комірчині й потроху почала налагоджувати життя. Навіть роботу знайшла – продавчинею в маленькому магазині одягу на центральному ринку. Там і познайомилася з Артемом – хлопцем, який зайшов купити джинси. Він їй одразу сподобався: високий, усміхнений, із ямочками на щоках.
Виявилося, почуття були взаємними. Олена подумала: «Оце ж любов, як у кіно!» Хто б міг знати, що він виявиться таким мерзотником? Коли житло відібрали, їй не було куди податися – ні грошей, ні рідних. Вона зателефонувала Артему, і той одразу забрав її до себе в Черкаси, до батьківської хати.
Познайомив із мамою – Ганною Іванівною. Олені було страшенно ніяково – чужі люди, а вона з торбою на порозі. Домовилися, що поживе до зарплати, а потім шукатиме собі куток. Але якось непомітно між ними закрутилося щось більше. Та й як інакше, коли живеш під одним дахом із симпатичним хлопцем? Олена вірила, що він мріє про сім’ю, дітей. Мама його ставилася до неї тепло, пригощала пиріжками, питала, як справи.
Та щойно Олена завагітніла, усе змінилося. Артем із матір’ю переглянулися, наче вона злочин скоїла. Почали вмовляти позбутися дитини. Ганна Іванівна навіть знайшла якогось знайомого лікаря в приватній клініці – мовляв, усе зроблять швидко й тихо, без зайвих питань.
«Я не змогла, – шепотіла Олена, стискаючи руки. – Як таке на душу взяти? Убити своє дитя – це ж не вкладається в голові!» Вона намагалася поговорити з Артемом, благала зрозуміти, але той лише відмахувався: «Мені це не треба». А коли Олена твердо відмовилася від аборту, він вигнав її з дому – прямо в чому була, без слова жалю.
На ранок Ганна Іванівна викинула її речі в під’їзд – прямо на брудну підлогу. Майже дев’ять місяців Олена блукала вулицями. Пощастило зустріти тітку Любу – безпритульну, яка прихистила її в своїй халупі на околиці. Жінка сама колись опинилася на вулиці й відтоді жила, як могла. «Якби не вона, я б пропала», – зізналася Олена.
Вона намагалася стати на облік у жіночій консультації, щоб стежили за вагітністю, але там її прогнали: «Документів немає – і забирайся геть». Якби не перейми посеред вулиці біля ринку, коли люди викликали швидку, ніхто б її не забрав. Пологи почалися просто на очах у натовпу.
Ігор Павлович слухав і ледве стримував сльози. «Господи, – думав він, – за що цій дівчині стільки бід? Як вона це пережила?» Усе почуте не вкладалося в голові – жорстокість долі до Олени вражала. «Після виписки поїдеш до мене, – твердо сказав він. – У мене велика квартира в центрі, місця вистачить усім».
«Та як же так? – вигукнула Олена. – Дякую вам за доброту, таких людей мало, але зрозумійте: як я поїду до чужого чоловіка з дитиною? Це ж не личить». Ігор Павлович не витримав. Хотів дочекатися результатів тесту, але мовчати більше не міг. Розповів їй усе про свої здогади. Олена слухала, затамувавши подих.
«Не може бути! – вирвалося в неї. – Це ж неможливо!» «Можливо, Оленко, можливо, – лагідно відповів Ігор Павлович. – Я майже на сто відсотків певен, що мої здогади правдиві».
Експертиза ДНК підтвердила їхнє споріднення. Ігор Павлович не тямив себе від щастя – такого він не відчував ніколи. Він знайшов доньку, про яку не знав стільки років! А Олена з малюком нарешті отримали дім і турботливого діда. Вона й уявити не могла, що Артем, її колишній, знову з’явиться в її житті – як грім серед ясного неба. Він дізнався про неї через знайомих із Умані, які бачили її в лікарні. Його дзвінок застав її зненацька, коли вона годувала сина.
«Чого тобі треба?» – різко спитала Олена, шкодуючи, що взагалі взяла слухавку. «Я дуже хочу з тобою зустрітися й поговорити», – відповів Артем тихим голосом. Про що говорити після того, як він безжально викинув її вагітну на вулицю? Їй потрібна була порада батька, як ніколи.
«Тобі вирішувати, – сказав Ігор Павлович, погладжуючи її по плечу. – Я в таких справах не дуже порадник. З’їзди, вислухай його, а тоді вже думай, що робити».
Олена поїхала на зустріч, хоч і без особливого бажання. Артем виливав душу, просив вибачення, клявся, що шкодує. Але її це не чіпляло – слова здавалися порожніми. «Мама захворіла, – додав він. – Не знаємо, чи витягне, але боротимемося. Вона теж хоче перед тобою перепросити. Чи не могла б ти поїхати зі мною до неї в лікарню?»
«Ось воно що, – подумала Олена. – Мама захворіла, і ти згадав про мене. А якби все було добре, то й не подзвонив би». Їй було гидко від цієї розмови, але доброта взяла гору. Вона погодилася поїхати до Черкаської обласної лікарні й вислухати Ганну Іванівну. Жінка говорила щиро, зі сльозами, але Олена не знала, чи зможе пробачити тих, хто так підло її зрадив, хто штовхав її позбутися сина.