Олена сиділа в палаті біля Ганни Іванівни, тримаючи її суху руку. Жінка лежала під крапельницею, бліда, з запалими очима, але намагалася всміхатися. «Я так винна перед тобою, – шепотіла вона. – Якби могла, усе б повернула назад». Олена мовчала, дивлячись у вікно на сіре березневе небо. Її синок – маленький Назар – спав у візочку поруч, тихенько посапуючи.
Артем стояв у кутку, нервово переминався з ноги на ногу. «Я розумію, що ти мене ненавидиш, – почав він, коли Ганна Іванівна задрімала. – Але я змінився. Мамина хвороба… вона все перевернула. Я ночі не спав, сидів тут, думав про те, який я був дурень». Олена повернула голову й глянула на нього – холодно, без тіні жалю.
«Ти згадав про мене, коли тобі стало зле, – тихо сказала вона. – А де ти був, коли я ночувала в халупі тітки Люби? Коли мене гнали з консультації, бо в мене не було паспорта? Ти знаєш, що я їла гнилу картоплю з вогнища, бо не мала грошей на хліб?» Артем опустив голову, його щоки почервоніли. «Я не знав, як тебе знайти», – пробурмотів він.
«Не знав чи не хотів?» – відрізала Олена. Вона встала, обережно поправила ковдру на візочку. «Ти думаєш, що кілька слів усе виправлять? Що я забуду, як ти викинув мене, наче сміття?» Артем підійшов ближче, простягнув руку, але вона відступила. «Дай мені шанс, – благав він. – Я хочу бути поруч із Назаром. Він же мій син».
«Твій син? – перепитала Олена з гіркою усмішкою. – А де ти був, коли він народжувався на вулиці? Тепер, коли в тебе біда, ти згадав про нього. Але знаєш що? У нього вже є сім’я – мій батько, який прийняв нас, коли всі відвернулися». Артем мовчав, лише важко дихав.
Повернувшись додому, Олена розповіла все Ігорю Павловичу. «Він хоче бачити Назара, – сказала вона, наливаючи чай. – Але я не вірю йому». Батько задумливо кивнув. «Якщо він справді хоче, хай докаже. Слова – це вітер. А ти подумай про себе і малого – вам потрібен спокій». Олена всміхнулася – вперше за день. У цій квартирі, де пахло трав’яним чаєм і теплом, вона нарешті відчула, що таке дім.