Не минуло й п’яти хвилин, як телефон знову задзвонив. «Мама?» — висвітилося на екрані. Я не взяв слухавку. Тут же прилетіло повідомлення: «Якове, я знаю, що ти бачив запит. Чому відхилив?» Я не поспішав відповідати. Сидів і крутив телефон у руках, відчуваючи, як у грудях наростає глуха злість. Нарешті написав: «Бо це не моя відповідальність. Спитайте Остапа». Ще один дзвінок — відхилив. Нове повідомлення: «Мамо: ми втратимо хату, якщо ти не допоможеш». О, тепер це вже катастрофа?
Після всіх тих років, коли я був їхнім гаманцем на ніжках, вони нарешті відчули, що таке наслідки. Я відписав: «Треба було думати раніше, коли вирішили, що я вам не потрібен». За мить прилетіло від тата: «Ти справді дозволиш своїм батькам залишитися без даху над головою?» Я розсміявся вголос — аж колеги на роботі глянули здивовано. Маніпуляція була така очевидна, що аж смішно. Вони ж не жебраки, їх ніхто не виганяє. Просто не хочуть рухати свої заощадження, бо звикли, що я все оплачую. Я вимкнув звук і лишив їх без відповіді до вечора.
Але ввечері написав Остап: «Брате, та кинь їм уже ті гроші. Роздуваєш із мухи слона». Я стиснув зуби — цей нахаба ще сміє мені вказувати? Відповів: «Маєш на увазі ті гроші, що тобі в спадок дістануться? То чому б тобі не заплатити?» Він одразу відстріляв: «Ти ж знаєш, що в мене зараз таких грошей нема». О, тепер цікаво! Коли я витрачав свої заощадження, це було нормально. А як дійшло до нього — раптом кишені порожні. Я надрукував: «Ну, братику, розберися якось. Тебе ж обрали». Відповіді не дочекався. Ліг спати з несподіваним полегшенням — наче кайдани з плечей скинув.
Та наступного дня все лише погіршилося. Я був на роботі, коли зателефонували з ресепшена моєї багатоповерхівки в Києві. «Ем, Якове, тут твої батьки прийшли». Я мало телефон не впустив. «Що?» — перепитав, не вірячи своїм вухам. Дівчина на тому кінці зам’ялася: «Кажуть, це терміново. І що ти не береш слухавку». Боже мій, вони справді приперлися до мене додому лише тому, що я перестав гасити їхні борги? Я глибоко вдихнув, стиснув перенісся і сказав: «Не пускайте їх. Я їх не чекаю».
Пауза затягнулася. «Ем, вони трохи наполегливі», — невпевнено додала вона. Я сильно стиснув зуби: «Мені байдуже. Хай ідуть геть». Кинув слухавку, а за секунду — повідомлення: «Мамо: ми внизу. Відчиняй». Ні слова пояснення, ні натяку на ввічливість — просто наказ. Я промовчав. Ще одне: «Мамо: ми не підемо, поки не поговоримо». Я різко видихнув, відкинувшись на спинку крісла. Вони не відступлять. Ну що ж, час дати їм урок, якого не забудуть.
Я схопив ключі й попрямував донизу. З кожним кроком у мені кипіла лють. Я не боявся — я був у сказі. Якою треба бути нахабною людиною, щоб приїхати до мене додому без запрошення, вимагати грошей, наче я їхній банкомат? Навіть не подзвонили спершу, не спробували вибачитися. Просто нахабний тиск, ніби я досі слухняний хлопчик, якого можна загнати в куток. Та я вже не той, ким вони мене звикли бачити.