Я різко відчинив двері під’їзду. А ось і вони — мама, тато і, звісно ж, Остап. Стоять пліч-о-пліч, наче зібралися влаштувати сімейний суд. Мама схрестила руки на грудях, її знаменитий засуджуючий погляд уже палахкотів на повну. Тато стояв із напруженим обличчям, засунувши руки в кишені старої куртки. У його очах читалися роздратування й зверхність, ніби він досі не міг повірити, що йому довелося сюди тягтися. А Остап? Цей паразит мав нахабство виглядати так, ніби йому нудно, наче вся ця метушня його не стосується. Наче не він причина цього всього хаосу.
Тільки-но мама мене побачила, одразу ввімкнула драму на максимум: «Якове, нарешті! Нам треба поговорити». Я сперся на одвірок, схрестивши руки. «Ні. Вам треба йти геть». Вона кліпнула, ніби не могла второпати, що я щойно сказав. «Що?» — перепитала тихо. «Ти все чула», — відрізав я. Голос мій був спокійний, але твердий, наче камінь. «Ви не можете просто заявитися до мене додому й вимагати грошей. Це вже занадто».
Тато різко пирхнув: «Ти справді дозволиш нам позбутися хати через якусь дурну образу?» Я видав холодний смішок, що аж у горлі закололо. «Дурну образу?» — повторив я й ступив крок уперед. «Ти про ту, де ви вирішили, що я достатній платити ваші рахунки, але не вартий згадки в заповіті? Про цю образу?» Мама театрально охнула, приклавши руку до грудей, ніби я її вдарив. «Якове, це несправедливо. Ми лише хотіли, що краще для сім’ї», — мовила вона з ноткою обурення.
Я схилив голову, дивлячись на неї з неприхованою цікавістю. «Для сім’ї? Чи для Остапа? Скажи прямо». Запала тиша — важка, як свинець. Остап, який досі мовчав, наче риба, нарешті розтулив рота: «Слухай, брате, я взагалі не лізу в це. Я нічого не просив». Я різко повернувся до нього, і весь гнів, що збирався роками, вирвався назовні. «Ні, ти просто брав усе, що тобі підсовували!» — гаркнув я, зробивши крок ближче й уп’явшись у нього поглядом. «Тобі двадцять вісім, Остапе. Знайди собі, чорт забирай, роботу!» Його щоки миттю спалахнули. «Ти що, знущаєшся?» — видав він обурено. «Ти мене чудово чув», — відрізав я й ступив ще ближче. «Хочеш хату в спадок? Поводься як господар. Хочеш бути їхнім золотцем? Плати за них, до біса!»
Я випростався, знову схрестивши руки. «Я більше не ваш особистий банкомат». Остап відвів погляд, раптом зацікавившись тріщиною в асфальті. Мама глибоко вдихнула, готуючи чергову порцію емоційного шантажу: «Якове, він же твій брат». Я кивнув: «Ага. І я тягнув його довше, ніж ви коли-небудь». Тато насупився, його обличчя потемніло. «Ти поводиться як егоїст», — кинув він. Я розреготався — щиро, аж до сліз. «Егоїст? Та ти жартуєш!» — я махнув рукою в їхній бік.
«Ви вдвох вирішили, що Остап вартий усього, а я — нічого». Я нахилився ближче: «А тепер, коли ваші вибори вас наздогнали, хочете, щоб я все виправив? Не дочекаєтеся». Мамин голос став різким: «Ми думали, ти поводишся по-дорослому». Я вигнув брову: «Тобто тихо з’їсти зраду й далі платити ваші борги? Не вдавай, мамо. Саме цього ви й чекали».