Тато ступив уперед, намагаючись тиснути на мене, як колись у дитинстві. «Якове, ми тебе виростили. Годували, одягали, дали все, що в тебе є», — він вигнув брови, ніби чекав овацій. «Тож найменше, що ти можеш зараз зробити, — це допомогти нам». Я вп’явся в нього поглядом. «Я допомагав. Роками», — відповів я тихо, але різко, нахилившись ближче. «А ви мені віддячили, викресливши мене зі свого життя». Мамині губи затремтіли, вона ледь чутно прошепотіла: «Ми думали… ти зрозумієш». Я важко видихнув, похитавши головою: «О, я зрозумів». Підняв на них очі: «Зрозумів, що для вас я ніколи не був частиною сім’ї. Тільки гаманцем».
Тиша зависла, важка, аж задушлива. Я повернувся до Остапа, який увесь цей час удавав, що його тут немає. «А ти? Маєш хоч якесь виправдання?» — кинув я, схрестивши руки. «У тебе були роки, щоб подорослішати. Взяти своє життя в руки. Почати щось робити. Але ти цього не зробив». Я замовк на мить, а тоді, дивлячись йому прямо в очі, додав: «Бо ти знав, що вони завжди тебе підтримають». Я примружився: «А коли їх не стане, ти сподівався, що я візьму це на себе».
«Що ти від мене хочеш почути?» — вибухнув нарешті Остап, його голос тремтів від злості. «Я цього не просив!» Я повільно кивнув: «Правильно. Ти не просив. Ти просто брав». Його рот розтулився для відповіді, але тут же закрився — сказати було нічого. Мама зробила останню спробу вдарити по жалості: «Якове, ми ж сім’я. А сім’я дбає одне про одного».
Я довго дивився на неї, а тоді повільно відповів: «Саме так». І додав: «То чому ж ви ніколи не дбали про мене?» Вона завмерла. Жодного слова, жодного виправдання. Порожнеча. Я легко глибоко вдихнув — і відчув, як із грудей наче камінь упав. «Ми закінчили», — сказав я спокійно, розвернувся, зайшов до квартири й зачинив двері перед їхніми носами.
Не встиг я дійти до кухні, як телефон задзижчав. Повідомлення від тата: «Після всього, що ми для тебе зробили, ти нас кидаєш?» Я криво всміхнувся й надрукував: «Ні, це ви мене кинули. Я просто змирився». Натиснув «відправити» й одразу заблокував їхні номери. Але я й гадки не мав, що це лише розпалить вогонь. Не минуло й доби, як усе вийшло з-під контролю. Я почав помічати дописи у Facebook.
Мої батьки ніколи не були асами технологій, але знали, як розіграти драму в мережі, особливо коли вважали себе правими. Спершу я подумав, що це просто черговий їхній спектакль — вони завжди любили виносити сварки на люди. Але що далі я гортав стрічку, то ясніше розумів: це не просто про те, що я перестав давати гроші. Їхні дописи маскувалися під сімейну любов, але насправді були ножами в мій бік.
Мама написала щось на кшталт: «Не для того я ростила сина, щоб він став таким невдячним». «Справжня сім’я завжди підтримує одне одного, попри все». Її подруги в коментарях додавали: «Яків — розчарування», «Забув, що в житті головне». Тато підключився: «Справжня сім’я не кидає одне одного в біді». «Ми віддали дітям усе, а ось яку вдячність отримали». І на завершення приплів мене в дописі з пасивно-агресивним: «Сподіваюся, ти задоволений».