Катя, прийшовши до тями, тихо заговорила, її голос тремтів, ніби тонка струна: «Він казав, що він мій дядько. Просив розповідати, що у вас вдома відбувається, хто приходить, про що ви шепочетесь вечорами». Її очі наповнилися сльозами, вона стискала пальці так, що нігті вп’ялися в долоні, ніби боялася розсипатися на шматки. Сашко раптом різко підвів голову, його брови зійшлися на переніссі: «Стій-но, це ж я вас познайомив! На першому курсі, пам’ятаєш? Він підійшов до мене в коридорі біля аудиторії, розпитав про навчання, а потім попросив привести тебе до нього в комірчину».
Його обличчя спохмурніло, він провів рукою по волоссю, розгублено бурмочучи: «Я думав, він просто дивак якийсь». А потім додав, дивлячись на Катю: «І що нам тепер робити? Ми ж… ми ж не можемо бути разом, Катю. Ти моя сестра». Голос зірвався, він відвернувся до вікна, щоб ніхто не бачив, як блищать його очі від сліз, що підступили. Катя не стрималась і розридалася, схопившись за голову, — її плач пронизав кімнату, як гострий вітер у зимову ніч, від якого мурашки бігли по спині.
Євген підвівся з крісла, його обличчя було суворим, але очі світилися рішучістю й теплом. «Досить ховатися, — сказав він твердо, ніби ставлячи крапку в довгій історії. — Сашко, слухай мене уважно. Ми з Оленою взяли тебе з дитбудинку у Вишгороді, коли тобі було п’ять. Після того, як усе сталося, ми не могли мати дітей і думали, що втратимо розум від горя й тиші в домі. Ти став нашим сином, нашим спасінням, нашою радістю».
Сашко завмер, його погляд метався між батьками, ніби він намагався скласти пазл із уламків свого життя. Олена кивнула, її голос був тихим, але теплим, як літній вечір: «Ми ніколи не казали тобі правду, бо ти був нашим хлопчиком — рідним, не усиновленим у нашому серці. Ми любили тебе з першого дня». У кімнаті запала тиша, тільки Катя схлипувала, витираючи сльози рукавом, намагаючись опанувати себе.
Євген підійшов до молодих, поклав важку руку на плече синові й глянув на Катю з ніжністю: «Тепер усе на своїх місцях. Ти, доню, вдома — там, де мала бути завжди. Ти, Сашку, теж удома — наш хлопчик. І ми всі разом — назавжди». Олена не витримала, кинулася до доньки й обійняла її так міцно, ніби боялася, що та знову вислизне з її рук. Катя спершу заклякла, але потім обняла її у відповідь, і сльози полилися вже від радості, а не від болю.
Сашко підійшов до них, трохи ніяково, але обійняв обох — маму й сестру, яку щойно знайшов, відчуваючи, як клубок у грудях розчиняється. Євген приєднався останнім, і вони стояли так посеред вітальні — четверо людей, поєднаних долею, болем і любов’ю, що пережила роки розлуки. Олена шепотіла крізь сльози: «Тепер я обійматиму тебе щодня, моя дівчинко, скільки душа забажає». Її голос дзвенів щастям, якого вона не відчувала два десятиліття, а в очах світилася надія.
Тієї ночі вони довго сиділи разом за великим столом — пили трав’яний чай із медом, згадували смішні моменти з весілля, коли Сашко мало не впустив обручку, і говорили про майбутнє. Катя зізналася, що завжди відчувала себе чужою серед людей, ніби її місце десь загубилося, але в цьому домі їй було тепло, як ніде й ніколи. Сашко пожартував, що тепер йому треба шукати нову наречену, бо «сестра — це не варіант», але очі його сміялися — він був радий, що сім’я стала цілою. Євген із Оленою переглядалися, усміхаючись через стіл: усе, що вони втратили, повернулося до них у найнесподіваніший, майже казковий спосіб.