Наступного дня після тієї доленосної розмови в будинку панувала незвична тиша, майже відчутна на дотик. Сонце ледь пробивалося крізь густі сірі хмари над Конча-Заспою, ніби даючи родині час оговтатися від потрясінь і зібрати думки докупи. Олена прокинулася раніше за всіх і стояла біля кухонного вікна, тримаючи в руках горнятко з кавою, що вже охолола від довгого стояння.
Її думки гуділи, як бджоли влітку: що сказати Каті, як підтримати Сашка, як зробити так, щоб усі почувалися комфортно в цій новій, дивній реальності? Вона згадала, як колись мріяла про доньку — вигадувала їй ім’я, шила крихітні сукенки з мереживом, співала колискові, а потім усе це згоріло в один день, залишивши тільки попіл у душі. А тепер та сама донька спить у горішній кімнаті, і Олена не знала, чи зможе колись відпустити той біль, що стискав її серце два десятиліття, як невидимий ланцюг.
Євген спустився до кухні, його важкі кроки гучно відлунювали в порожньому коридорі, застеленому килимом. «Ти не спала?» — запитав він, помітивши темні кола під її очима й зморшки, що проступили на чолі. Олена похитала головою, її голос був хрипким: «Як тут заснеш, Женя? Усе, що ми шукали, тепер із нами, а я досі боюся, що прокинуся — і це виявиться сном». Він обійняв її ззаду, притулившись підборіддям до її плеча, і тихо сказав: «Це не сон, Лено. Але нам треба поговорити з ними — із Сашком і Катею. Вони мають знати, що ми їх не кинемо, хай там що станеться». Олена кивнула, відчуваючи, як тепло його рук заспокоює її тривогу, ніби повертає на землю.
Тим часом Катя сиділа на ліжку в своїй новій кімнаті, дивлячись у вікно на мокрі від роси дерева, що гойдалися від легкого вітру. Її думки плуталися, як клубок ниток: комендант, який називав себе дядьком і плів якісь дивні історії, Сашко, який виявився братом, і ці люди, які тепер називали її донькою з такою теплотою в голосі. Усе життя вона відчувала, що її місце десь далеко, загублене в тумані, але не могла його знайти. А тепер?
Вона встала, підійшла до старого дзеркала в дерев’яній рамі й провела пальцем по родимці за вухом — зірка, що стала ключем до її минулого й водночас путівником до дому. Двері тихо скрипнули, і зайшов Сашко, тримаючи в руках чашку чаю. «Не спиш?» — запитав він, сідаючи на краєчок ліжка й ніяково всміхаючись. Катя зітхнула й усміхнулася кволо: «Та де там. А ти?» — «Теж ні. У голові каша. Знаєш, я ж думав, що ти моя доля, моя майбутня дружина, а вийшло… отак — сестра».
Вони посміялися — нервово, але щиро, ніби знімаючи напругу. Сашко потер долоні, ніби зігріваючись, і додав: «Слухай, Катю, я радий, що ти моя сестра. Ну, тобто спочатку шок, я аж дар мови втратив, але тепер… це круто. У мене ніколи не було сім’ї, крім мами з татом, а тепер є ти — рідна душа». Катя глянула на нього, і в її очах засвітилася теплота, якої давно не було: «А я завжди хотіла брата. Мріяла, щоб хтось мене захищав від тих придурків у школі, коли вони дражнили мене сиротою». Вони замовкли, але тиша була приємною, затишною, ніби між ними нарешті з’явився невидимий зв’язок, міцніший за слова.
Знизу долинув голос Олени, м’який, але наполегливий: «Діти, спускайтеся, сніданок готовий!» Вони переглянулися, усміхнулися й пішли до кухні, де вже пахло свіжими млинцями. На столі чекали гарячі млинці з сиром, миска густої сметани, банка меду й чайник із липовим чаєм, що парував. Олена метушилася, намагаючись усіх посадити, поправляючи серветки, а Євген уже різав хліб, бурмочучи щось про дощ, що насувається з півночі. Сніданок минув спокійно, у домашньому теплі, але відчувалося, що всі хочуть сказати більше, ніж просто «смачного».
Нарешті Олена відклала виделку, глянула на молодих і заговорила, її голос був твердим, але ніжним: «Катю, Сашку, ми з татом хочемо, щоб ви знали: ви обидва — наші. Нам усе одно, що було раніше, хто кого куди забрав чи усиновив. Тепер ми сім’я, і ми зробимо все, щоб ви були щасливі — разом із нами». Катя кивнула, ковтнувши клубок у горлі, її очі заблищали від сліз. Сашко усміхнувся й додав: «Я згоден. Тільки давайте більше ніяких таємниць, гаразд? Бо я вже не витримаю ще одного детективу в цій хаті». Усі засміялися, і напруга розтанула, як ранковий туман над Дніпром, залишивши по собі лише тепло й надію.