Назар повільно підіймався сходами, відчуваючи, як кожен крок віддається тягарем у грудях. Відчинивши двері до спальні, він побачив Оксану – вона сиділа на ліжку з журналом у руках. Її погляд піднявся до нього, сповнений настороженості.
«Оксана, нам треба поговорити,» – почав він, намагаючись звучати спокійно.
«Що сталося, Назар?» – її голос затремтів від тривоги.
«Кохана, я мусив ухвалити рішення. Це було нелегко, але…» – він замовк, шукаючи правильні слова.
«Назар, ти мене лякаєш. Яке рішення?» – у її тоні вже бриніла паніка.
«Оксана, я викликав спеціалістів із клініки Юрія Васильовича. Вони допоможуть тобі знайти спокій, якого тобі так бракує,» – тихо промовив він.
Її очі розширилися від жаху. «Ти що, збожеволів? Відправити мене кудись проти моєї волі?» – вона скочила з ліжка.
«Оксана, благаю, зрозумій, я роблю це з любові. Ти потрібна мені здоровою. Я не можу дивитися, як ти страждаєш,» – Назар ступив до неї, намагаючись заспокоїти.
«Ні, Назар! Ти не маєш права!» – вона відступила, її очі наповнилися слізьми й страхом.
Перш ніж він встиг щось додати, пролунав дзвінок у двері. Час вичерпався. Назар спустився вниз і відчинив. На порозі стояли двоє чоловіків у медичних халатах. «Назар Іванович, ми приїхали за Оксаною Петрівною,» – сказав один із них, показуючи посвідчення.
Назар кивнув і глянув на сходи. Оксана стояла нагорі, її очі горіли від жаху й недовіри. «Мені так шкода, Оксана,» – промовив він, відчуваючи, як серце розривається навпіл. Коли бригада піднялася до неї, Оксана почала пручатися. Вона кричала, виривалася, і кожен її вигук бив Назара, мов молотом.
Він стояв унизу, прислухаючись, як її виводять, переконаний, що чинить правильно, але всім єством відчуваючи нестерпний біль. «Пробач мені, будь ласка,» – шепотів він, коли машина зникла за рогом. Цей вечір перевернув їхнє життя, і Назар молився, щоб це зрештою принесло Оксані полегшення, а їм обом – зцілення.
У темній тиші кабінету Назар сидів, дивлячись на мерехтливий екран телефона. Спогади про вчорашній вечір крутилися в голові, як страшний сон: Оксана виривалася, кричала. Ця картина не відпускала. Тепер, коли дім став моторошно тихим, до болю додалася провина. Він знав, що наступним кроком має бути розмова з її батьком.
Назар довго вагався, збираючись із духом, перш ніж набрати номер. Цей дзвінок здавався найважчим у житті. Після кількох гудків трубку взяли.
«Добрий вечір, це Назар. Чи можу я поговорити з Петром Івановичем?» – його голос звучав невпевнено.
«Назар, що трапилося? Ти звучиш стривожено,» – одразу відчув напругу тесть.
«Так, Петре Івановичу, я… Мені треба обговорити ситуацію з Оксаною. Це серйозно.»
«Звісно, я слухаю. Що сталося?» – відповів той. Назар глибоко вдихнув, шукаючи слова.
«Оксані стало дуже погано. Її стан погіршився. Я вирішив її госпіталізувати. Вона зараз у клініці.» Тиша на іншому кінці дроту затяглася, мов вічність.
«Госпіталізація? Назар, чому ти не попередив мене раніше? Що саме сталося?»
«Петре Івановичу, я розумію, що мав вам зателефонувати, але все сталося раптово. Оксана стала дуже нервовою, її поведінка – непередбачуваною. Вона почала зловживати алкоголем. Я боявся за її безпеку й життя,» – пояснив Назар, відчуваючи, як голос тремтить.
«Я розумію, що це було складне рішення, але я хотів би знати про це заздалегідь, Назар. Оксана – моя донька,» – сказав Петро Іванович.
«Я знаю, і пробачте, що не попередив вас. Усе сталося так швидко, я просто хотів їй допомогти,» – відповів Назар, відчуваючи, як голос тремтить.
«Назар, я не тримаю зла. Я знаю, ти любиш мою доньку й бажаєш їй добра. Як вона почувається зараз? Їй надають потрібну допомогу?»
«Так, Юрій Васильович запевнив, що вона в надійних руках.»
«Дякую, Назар, і дякую, що піклуєшся про неї. Дай знати, якщо щось зміниться.»
«Обов’язково. Дякую за розуміння, Петре Івановичу.»
Закінчивши розмову, Назар поклав телефон і опустив голову на руки. Спілкування з тестем трохи полегшило душу, але втома лише посилилася. Світанок м’яко осяяв кімнату, коли телефон раптово задзвенів. Назар повільно взяв слухавку, ще відчуваючи тягар останніх подій.
«Доброго ранку, Назар Іванович, це Олена. Нагадую про вашу зустріч у ресторані о десятій. Ви обговорюєте новий проєкт із Степаном Михайловичем,» – пролунало ввічливе нагадування від секретарки.
«Дякую, Олено, пам’ятаю,» – коротко відповів він, намагаючись струсити сонливість.
Попрощавшись, Назар підвівся й підійшов до вікна. Його погляд блукав київськими вулицями, але думки про Оксану не відпускали. Тривога гризла серце, але робота й звичний ритм життя штовхали його вперед.
У ресторані на Подолі Назар побачив Степана Михайловича, який уже чекав за столиком у затишному кутку. «Назар Іванович, радий вас бачити!» – привітався той, підводячись і потискаючи руку.
«І я вас, Степане Михайловичу. Дякую, що знайшли час,» – відповів Назар, сідаючи й намагаючись зосередитися.
Степан Михайлович кивнув і дістав із портфеля планшет із кресленнями й документами. «Ви знаєте, ми плануємо встановити нове обладнання для виробництва. Це підвищить продуктивність і знизить витрати в гривнях на обслуговування. Я переглянув ваші звіти – мене цікавить ваша пропозиція щодо автоматизації. Які гарантії, що техніка відповідатиме нашим стандартам?» – запитав Назар чітко й по суті.
«Ми співпрацюємо з топовими постачальниками, кожна одиниця проходить багатоступеневу перевірку. Плюс – рік повного сервісу від нас,» – упевнено відповів Степан Михайлович.
Обговорення затягнулося – Назар відчував, як прокидається професійний азарт. Вони розбирали кожен пункт проєкту: від вартості в гривнях до строків поставки. Через дві години напружених перемовин угоду попередньо підписали. «Гадаю, ми сьогодні добре попрацювали, Назар Іванович. Сподіваюся, це стане успіхом для обох сторін,» – усміхнувся Степан Михайлович, обмінюючись документами.
«Погоджуюся. Це початок великої співпраці,» – Назар потиснув йому руку, відчуваючи гордість і задоволення від роботи.
Виходячи з ресторану, думки знову повернулися до Оксани. Він вирішив заїхати до клініки перед офісом. Побачити її, переконатися, що вона в безпеці й отримує допомогу, було важливіше за будь-які справи. Дорогою до клініки на околиці Києва Назар відчував одночасно безсилля й рішучість. Водій припаркував «Шкоду», а Назар затримався в салоні, збираючись із силами перед зустріччю.