Назар вийшов із машини й попрямував до входу клініки на околиці Києва. Серце калатало дедалі швидше з кожним кроком. Перед дверима палати Оксани він зупинився, глибоко вдихнув і повільно відчинив їх.
У тьмяно освітленій кімнаті панувала дивна тиша. Оксана лежала на ліжку, згорнувшись клубочком, повернувшись обличчям до стіни. «Люба, як справи?» – тихо спитав Назар, торкаючись її плеча. Вона повільно повернулася – її очі палали слізьми й люттю. «Ненавиджу тебе!» – прошипіла вона, стискаючи простирадло.
«Ненавиджу!» – ці слова вдарили його, мов куля. Назар відчув, як серце стиснулося в грудях. «Оксана, я не хочу тобі зла. Я лише прагну допомогти. Ми всі хочемо, щоб ти одужала,» – промовив він, намагаючись залишатися спокійним.
«Допомогти? Запроторивши мене сюди? Ти зрадив мене, Назар!» – її голос тремтів, слабкий і надламаний.
Назар присів на край ліжка, шукаючи слова, щоб її втішити, але вони не приходили. «Я люблю тебе, Оксана. Це було найважче рішення в моєму житті, але я не міг дивитися, як ти мучишся,» – прошепотів він. Вона відвернулася, її плечі здригалися від плачу. Назар сидів поруч, відчуваючи кожен її подих, як укол у серце. Зрештою він підвівся й пішов шукати Юрія Васильовича.
Лікар стояв у коридорі, його обличчя було зосередженим і суворим. «Назар Іванович! Ходімо до мого кабінету,» – запропонував він. Назар пішов слідом, і вони сіли один навпроти одного.
«Як вона?» – спитав Назар, ковтаючи клубок у горлі.
«Ваша дружина в безпеці, Назар Іванович, але їй знадобиться час, щоб повернутися до нормального життя. Вона відмовляється від ліків, і це ускладнює її стан,» – пояснив Юрій Васильович.
«Скільки це триватиме?» – голос Назара був ледь чутним.
«Важко сказати точно. Сподіваємося, що за пів року, але все залежить від її бажання співпрацювати.»
Лікар виглядав щиро стурбованим. Назар кивнув, думки крутилися навколо Оксани. Він розумів, що без дива вона не стане такою, якою була колись – і тим паче не матір’ю. Ця думка ятрила душу. «Скажіть, що я можу зробити?» – запитав він, відчуваючи тягар відповідальності.
«Будьте поруч, коли вона захоче поговорити, і запасіться терпінням, Назар Іванович. Це довгий шлях,» – Юрій Васильович підвівся, даючи знак, що розмова завершена.
Виходячи з клініки, Назар відчував важкість місяців, що попереду, але був готовий підтримувати Оксану, хоч би скільки це тривало. Увійшовши до офісу на Хрещатику, він ніс на плечах тривогу за дружину, але швидко перемкнувся на робочий лад. Зайшов до кабінету й швидко схопив теку з кресленнями й фінансовими звітами в гривнях і поспішив на зустріч.
Перемовини мали відбутися в ресторані на Андріївському узвозі, де його чекав Василь Юрійович – ключовий інвестор нового проєкту. Назар підійшов до столика, і той підвівся, простягаючи руку. «Назар Іванович, сьогодні без Оксани?» – усміхнувся він.
«Так, сьогодні сам,» – коротко відповів Назар, ховаючи неспокій. Вони сіли, і незабаром до них приєднався Богдан, який виглядав трохи схвильованим.
«Назар, у проєкті є кілька моментів, які потребують нашої термінової уваги,» – почав Богдан, щойно вони залишилися втрьох.
«Розкажи, що відбувається?» – серйозно спитав Назар.
«Проблема з одним із постачальників. Вони не встигають виконати зобов’язання вчасно. Якщо не знайдемо заміну, це загальмує все виробництво,» – пояснив Богдан.
Назар відчув, як повітря загусло від напруги. Цей проєкт був життєво важливим для його компанії. «Василь Юрійович, перепрошую за ці незручності. Ми вже шукаємо вихід і запевняю – нового постачальника знайдемо найближчим часом,» – звернувся він до інвестора.
«Я розумію, у бізнесі завжди є труднощі. Головне – як ви їх долаєте. Мені важливо бачити, що ситуація під контролем,» – доброзичливо відповів Василь Юрійович.
«Саме так, Василь Юрійович. Ми тримаємо все в руках,» – упевнено додав Назар.
Вони просиділи кілька годин, розбираючи деталі проєкту. Кожен пункт – від витрат у гривнях до логістики – аналізували до дрібниць. Назар із Богданом представили запасні плани й рішення, щоб уникнути затримок і переконати інвестора в надійності їхньої справи. Коли годинник показав північ, перемовини завершилися.
Втомлений, але задоволений результатом, Назар потиснув руку Василю Юрійовичу. «Дякую за ваш час і розуміння, Василь Юрійович. Впевнений, цей проєкт стане великим кроком для нас обох,» – сказав він.
«Дякую вам, Назар Іванович. Я вражений, як ви справляєтеся з кризами. Чекаю новин про просування,» – усміхнувся той.
Прощаючись, Назар відчув полегшення. Попри особисті труднощі, він зберіг професійність і спрямував проєкт на успіх. Дощ барабанив по даху авто, створюючи монотонний ритм, що супроводжував його пізнє повернення додому після виснажливої зустрічі. Водій Ігор обережно вів машину мокрими київськими вулицями, а Назар дивився на струмки дощу, що стікали по склу.
«Ігор, гальмуй!» – раптово вигукнув він, помітивши на узбіччі жінку з немовлям на руках, які ховалися від зливи під старою парасолькою. Машина зупинилася, і Назар, не вагаючись, вискочив під дощ. Підійшовши, він побачив, як вона тулить дитину, намагаючись захистити від холоду.
«Добрий вечір!» – почав він м’яко. «Я не можу пройти повз. Дозвольте вам із малюком переночувати в теплі.» Він простягнув їй ключі від своєї квартири на Русанівці. Жінка глянула на нього з недовірою й виснаженням, але відмовилася не змогла.
«Ой, дякую вам! Ви справжній рятівник!» – її голос тремтів від холоду й вдячності.
«Ігор, завези мене до «Кнайпи» на Андріївському, а потім відвези їх до мене додому. Простеж, щоб усе було гаразд,» – попросив він водія.
Жінка ще раз подякувала, і вони з дитиною сіли в машину. Доїхавши до бару, де чекав Богдан, Назар відчував змішані емоції. Так, він допоміг незнайомці, але серце все ще гнітив тягар через Оксану. Увійшовши до «Кнайпи», він побачив Богдана за стойкою з двома чарками самогону.
«Друже, я й не сподівався, що ти прийдеш,» – усміхнувся Богдан, простягаючи чарку.
«Треба хоч трохи зняти цей стрес. Тиждень був пекельний,» – відповів Назар, сідаючи поруч.
«Що там із Оксаною?» – прямо спитав Богдан.