Назар тримав Остапа на руках, ідучи довгим коридором клініки на околиці Києва. У грудях калатало серце, сповнене тривоги й надії. Він сподівався, що зустріч Оксани з малюком дасть їй новий поштовх до одужання.
Підійшовши до її палати, він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися, постукав і тихенько відчинив двері. Оксана лежала на ліжку, втупившись у вікно, де грали сонячні промені. «Оксана!» – почав Назар, стараючись зробити голос якомога ніжнішим. «Я привів когось, із ким тобі варто познайомитися.»
Вона повільно повернула голову, і її погляд зупинився на Остапові. На мить обличчя спалахнуло здивуванням, а потім обережною цікавістю. «Це наш син, Остап,» – продовжив Назар, підходячи ближче й акуратно передаючи хлопчика їй у руки.
Оксана ніжно провела пальцями по маленьких ручках і ніжках, розглядаючи його. Остап дивився на неї великими очима, і в палаті запала тиша, сповнена невимовних почуттів. «Це наш син?» – її голос був слабким, але в ньому бриніла іскра зацікавлення.
«Так, Оксана, це наш Остап» – обережно відповів Назар, пильно стежачи за її реакцією. Вона кивнула, і сльози покотилися по щоках. «Який гарненький,» – прошепотіла вона, її голос тремтів від хвилювання.
«Але це не моя дитина. Забирайся звідси. Ненавиджу тебе.»
Раптовий спалах гніву приголомшив Назара. Остап заплакав, відчувши напругу в її руках. Назар миттю підійшов, щоб забрати малюка, коли Оксана почала змітати з ліжка все, до чого могла дотягнутися. Лікар, почувши галас, увірвався до палати, оглянув її, зробив заспокійливий укол і суворо глянув на Назара.
«Назар Іванович, більше не приводьте сюди дитину. Ви ж бачите, вона не при собі,» – різко сказав він, замикаючи двері на ключ.
Назар стояв, тримаючи Остапа, який уже заспокоївся в його обіймах. Він повернувся до лікаря, очі повні болю й тривоги. «Вона зможе повернутися до нормального життя?» – спитав він, дивлячись на Оксану, яка засинала під дією ліків.
Лікар зітхнув і розвів руками. «На це підуть роки, Назар Іванович. І навіть тоді немає гарантій. Треба бути готовим до всього.»
Назар повільно кивнув і вийшов із клініки. Він відчував тягар не лише в руках, де спав Остап, а й у серці, усвідомлюючи, що майбутнє непередбачуване. Того вечора, повернувшись додому, він сидів у своєму кабінеті в тиші. Остап спав у дитячій, а Назар поринув у роздуми. Останні події з Оксаною його глибоко вразили, і він відчув, що мусить ухвалити важливе рішення.
Зітхнувши, він узяв телефон і набрав Тараса Михайловича. «Тарасе Михайловичу, це Назар Ковальчук,» – почав він, коли адвокат відповів. «Треба поговорити. Це серйозно.»
«Звісно, Назар Іванович, що вас турбує?» – голос адвоката був спокійним і зосередженим.
«Я думаю про розлучення,» – несподівано для себе випалив Назар. Слова зависли в повітрі, важкі, наче густий осінній туман.
«Зрозумів,» – повільно відповів Тарас Михайлович. «Розкажіть більше, що підштовхнуло вас до цього.» Назар докладно й неспішно описував останні події: стан Оксани, її поведінку, свої переживання за майбутнє Остапа й прагнення дати хлопчикові стабільність і здорове оточення.
«Я знаю, що Оксана потребує допомоги, яку я не можу їй дати,» – завершив він. «Це рішення дається мені важко, але я вірю, що так буде краще для всіх.»
«Назар Іванович, розлучення – серйозний крок. Важливо бути впевненим,» – м’яко зауважив Тарас Михайлович. «Якщо ви готові, я допоможу з документами й організацією процесу.»
«Я готовий,» – твердо сказав Назар. «Починайте підготовку, будь ласка.»
Наступні дні він провів у зустрічах із Тарасом Михайловичем, обговорюючи деталі. Вони говорили про можливі наслідки для Оксани й як зробити процес максимально спокійним, щоб не завдати їй зайвого болю. «Бажаю, щоб усе пройшло якомога спокійно,» – наполягав Назар.
«Оксана не має страждати більше, ніж уже є.»
«Зроблю все, щоб врахувати ваші побажання,» – запевнив адвокат.
Одного вечора Назар сидів на балконі своєї квартири на Русанівці, розмірковуючи про зміни, що наближалися. Софія Григорівна підійшла до нього й сіла поруч, узявши його за руку. «Як почуваєтеся, Назар Іванович?» – запитала вона з щирою турботою.
«Важко, Софія Григорівна,» – зізнався він. «Але я вірю, що це правильне рішення – для Остапа, для нас усіх.»
«Остапові пощастило з таким батьком,» – тихо сказала вона. «Ви знайдете свій шлях до щастя, я в цьому впевнена.»
Її слова додали Назарові сил. І вже за місяць він тримав у руках свідоцтво про розлучення, усвідомлюючи, що тепер у його житті є син, заради якого він готовий на все.